Розділ 26

Яна

— Так ти прийдеш з Коваленко? - запитує Катька дорогою до маршрутної зупинки.

— Угу.. - мугичу шукаючи в телефоні адресу кафе у який мені потрібно на співбесіду.

— Клас … - шось розмірковує — А твій хлопець знає, що ти будеш працювати офіціанткою?

— Ну взагалі то, мене ще не взяли..

— Візьмуть, візьмуть - хлопає по плечу сміючись. — Так ти йому не сказала?

— Скажу як тільки офіціно влаштуюсь.

Під’їджає маршрутка Каті, ми прощаємось і я залишаюсь чекати на свою. 

Повезло, що всього дві зупинки і я опиняюсь за потрібною  адресою, значить не доведеться витрачати багато часу на дорогу. І ось, я підійшла до невеличкого, але досить милого кафе. Перед дверима дуже нервую. Глибоко вдихаю і відчиняю двері. Пахне смачною кавою - перше, що відчуваю.

— Доброго дня - вітаюсь до дівчини біля кавової машини.

— Бажаєте каву? - широко посміхається

— Ні.. я на співбесіду. - кажу не дуже впевнено. 

— Ходімо, я вас проведу до Вікторії Вікторівни. -  швидко прямуючи до дверей в кінці коридору. Не знаю чому, мені здалося, що це кафе невеличке, в середині воно доволі просторне, багато посадкових місць і замітно, що користується популярністю. Відмічаю про себе ще один плюс.

— Вікторія Вікторівна, - зазирає дівчина після стуку, — Можна? - хапає мене за руку і заводить за собою. — Тут до вас на співбесіду..

— Вітаю! Я Яна, - звертаюсь до жінки, якій можна дати років тридцять, не більше. Вона дивиться на мене з цікавістю і, здається, навіть привітно. Темне волосся, вкладене у зачіску, на обличчі макіяж, а одяг говорить про стиль та гарний смак. 
 

— Доброго дня, - вітається вона, викликаючи симпатію свої приємним голосом. — Ми поговоримо. Дякую, Соломіє, - киває дівчині, і та швидко виходить. — Присідайте, - вказує на стілець і я поспішаю сісти навпроти.

— Сервірування столу, зустріч відвідувачів, знайомство їх з меню - жінка уважно дивиться на мене, - Досконале знання страв та напоїв, ціни на них, швидка та вправна робота з касовим апаратом - перераховує необхідні навички для роботи офіціанткою.

— Я швидко вчусь.

— Дуже на це сподіваюсь. - стискає уста, намагаючись просвітити мене поглядом наскрізь. 
— Про ввічливість, уважність, швидкість говорити теж не потрібно?

— Ні, я усе розумію і готова працювати.

— А чому іменно ця вакансія вас зацікавила?

— Люблю активну роботу, - намагаюся говорити впевнено. — За активну роботу гарно платять ,- моя відповідь її задовільнила. — Що ж, якщо ви впевнені, в понеділок чекаю вас о десятій. — Меню, — вручає мені роздруковані аркуші.

— На понеділок? - питаю розгублено

— Так, графік роботи ж тиждень через тиждень - протягує незводячи з мене погляду.

— Так, звісно, - відмічаю, що у мене ще є цілий тиждень для того, щоб вивчити меню, запам’ятати всі назви страв та щей інгредієнти з яких вони приготовані. — Дякую, - прощаюся і виходжу з кафе.

Відлік часу розпочато, ще сім днів і у мене не буде стільки вільного часу. Тому вирішую прогулятись набережною. Останній раз ми були тут разом з Сашком. Він зайнятий у офісі, але дзвонить кожного вечора і ми трішки говоримо перед сном. Хочеться бунтувати, вимагаючи більше уваги, але я стараюся розуміти і не піддаватись емоціям.

Коли заходжу додому і викладаю телефон із сумки , бачу непрочитане повідомлення, відкриваю і серце завмирає від двох  коротких слїв на екрані. 
 

Саша: Зустрінемось завтра.

Нервово усміхаюся, намагаючись вгамувати швидке серцебиття. Завтра буде побачення і…. Після того шаленого пориву дома, я досі сама не своя, постійно згадую наші відверті поцілунки, кожного разу вкриваючись мурахами.…