Розділ 23

Яна

Декілька секунд мовчу, не знаючи з чого почати. 
 

— Раніше я жила з бабусею у будинку на окраїні міста…

— Звідки я тебе забирав вечором? - киваю, згадуючи той день гіркий комок підходить до горла.

— Мені було п’ятнадцять , коли бабусі не стало...

— Вибач… я не знав - тихо промовляє , ніжно погладжуючи мою щоку.

— А коли виповнилось вісімнадцять я переїхала на квартиру.

— На фото я бачив ще дівчинку, трохи старшу за тебе це твоя сестра ? - запитально дивиться, намагаючись просвітити мене поглядом наскрізь. Просте питання, а хвилювання зашкалює. 

— Так, - мугичу під носа

— А батьки? 

— Бабуся не розповідала, тільки знаю, що вони розійшлись незадовго після мого народження…

— Виходить… - задумується — ти зовсім сама ? - хитає головою. — Ох, Яно - нервово проводить долонями по обличчю, – А тут щей я з своєю дурною умовою. Чекай, а гроші? 
 

— Ні.. ні - промовляю тихо, ковтаючи клубок

— Ти платиш за навчання? - запитує і не зводить з мене очей.
— Ні, я на державному - відповідаю і відчуваю як наростає хвилювання в середині. 
— Тоді чому ти погодилась? Для чого тобі потрібні гроші? Проблеми у сестри? - кожне слово відгукується неприємним щемом у серці.

Емоційне напруження виливається сльозами. — Я краще піду, - швидко відчиняю двері, але піти не встигаю, бо Саша ловить мене в обійми.

— Ну, мишко моя - шепоче, притискаючи мене до себе. — Що у тебе сталось? Ти все можеш мені розказати? Тепер у тебе є я, чуєш ? Це не гра, я чесний з тобою - говорить серйозно, — Мені добре з тобою, цікаво та спокійно. - прикладає долоню до моєї щоки, дивлячись у вічі — Я не ображу. Віриш? - нахиляється і не чекаючи відповіді цілує.

— Так насправді я трохи розгублена, але дійсно вірю.

— Будь зі мною відверта.

— Добре, - легко всміхаюся, відчуваючи полегшення. — Річ у тім, що моя сестра продала все що у нас було, у тому числі мою квартиру, у якій я жила… випалюю і здіймаю на нього погляд. Бачу, як витягується від подиву його обличчя, але продовжую, поки не передумала, - І зникла, залишивши мені тільки один лист і бабусині сережки.

— Як це ? - Саша хмуриться, і я його розумію — Як вона могла без тебе продати ?

— Все по закону було оформлено на ній. Коли нам залишився спадок, Софія була уже повнолітня тому….

— Це коли я тебе з валізою забирав…

— Так - опускаю погляд і переводжу подих.

— Пробувала її шукати?

— Спочатку так… а потім…- промовляю, знітившись — Що це поміняє?

— Хоча б будеш знати, заради чого вона так поступила…

— Не хочу! - відповідаю мабуть надто різко, від чого хлопець знову огортає мене в обійми.

— Добре, коли ми у двох, не хочу витрачати час на когось іншого. Сходимо кудись на вихідних?

— Можна.

— Тоді обирай. А я б не відмовився від вечора удвох, шось на кшталт сьогоднішнього.

— А друзі тебе не чекатимуть?

— Не цікаво. Зараз я не маю багато вільного часу на них. Як ти звикла відпочивати?

— Ну взагалі, я найбільше часу проводжу вдома. Але коли гарна погода, то ми з однокласниками виходили в парк погуляти, або в кіно. 

—  Тоді підемо в кіно?

— Угу . - стримати усмішку не вдається.

Натомість Саша притягує мене ближче і цілує довгим пристрасним поцілунком, коли у голові кружляє, а тіло тремтить від надлишку емоцій. Ці відчуття нові, не схожі на жодні інші. Йому легко та комфортно. Він робить те, що подобається. Я це відчуваю. І я теж так хочу. Відпустити страхи та підозри, довіритись та розслабитись. 

 — Хочеться бути ще ближче, - видихає, втикаючись носом в мою шию. — Виявляється дуже важко бути джентльменом, коли біля мене така спокуса. 
 

Нічого не відповідаю, немаю слів, надто багато емоцій зараз всередині.

— Поїдемо?

— Так, - відкриваю дверцята, щоб пересісти на перед.

Саша швидко обходить авто, відкриває мені дверцята та допомагає сісти. Така турбота дуже підкупає, нищить усі мої спроби зберігати голову холодною.

Усміхнувшись заводить двигун, а потім переплітає наші пальці. Мене накриває ейфорія. Після сьогоднішнього вечора з’явилась довіра. Тихенько прокралась до серця і шукає своє місце.

— До вихідних мене не буде в університеті.- говорить Саша, зупинивши авто. —  У суботу побачимось ?

— Так - навіть думки немає відмовляти.

— Я подзвоню. 
— Чека… не встигаю договорити, як хлопець різко та вимогливо мене цілує, беручи мою руку і кладе собі на груди в області серця. — Тільки не сумнівайся, прошу тебе - під моєю долонею швидко- швидко стукає його серце. Червонію, несміливо усміхаючись. — Біжи - коротко цілує мене і відпускає.