Розділ 19

Яна

— Офігіти! - очі Катьки горять, а на устах дивна посмішка. — Та він уже в тебе закоханий! 
— Не вигадуй. Йому просто не сподобалась моя відмова. 
— Ну… - протягує задумавшись — Опинившись на твоєму місці, жодна б не відмовила…

— Але не я - відповідаю без роздумів.

— Я чула, що зараз він живе окремо, давно не мав тривалих стосунків, після Нікітіної Юлі.

— Зрозуміло - хоча я і так здогадувалась.

— Подруго, подумай ще раз, йому варто лише клацнути пальцями і красуня миттю з’явиться. - починає усміхатися, але я не реагую. — Доречі, ти сьогодні з Коваленко приїхала?

— Ні і це тішить. - в цей момент заходить викладач і розмова припиняється.

Однак минуло три дні, а жодної звістки від Саші не було, тай в універі його також не бачила. Не скажу, що я чекала, але трішки засмутилась. 
Повернувшись додому, відкриваю ноутбук і вирішую пошукати в соцмережах Софіїного чоловіка. Цікаво одружились вони чи ні. Спроба закінчується невдачою. Картаю себе за те, що пішла тоді так швидко і не вияснила все до кінця. Чому вона так зі мною поступила ? 
 

Знову дістаю з полички лист і коробочку. Перечитую ще раз, наче загадку яку не можу відгадати. Зупиняюсь на останніх словах, які завжди говорила бабуся: « Час іде невпинно, минуле залишається десь далеко, і тільки спогади часом зігрівають». На очах виступає непрохана сльозинка. Відкриваю коробку з сережками - це як частинка якось дуже близького, теплого, солодкого спогаду дитинства.

Коли до мене доноситься мелодія смартфона, не одразу розумію звідки вона лине, а потім згадую, що залишила у кишені пальта, стираю сльозинку і прямую на звук. А коли бачу на екрані ім’я Коваленка, серце так пришвидшується, що й вдихнути вдається з зусиллям. Навіть не підозрювала, що вона так вміє швидко битись. 
 

— Я слухаю. - голос схвильований, хоч як я і не намагаюсь його заспокоїти.

— Привіт. Готова до побачення? - запитує Саша і голос його звучить тихий і спокійний.

— До чого ?

— Кицю, до нашого побачення завтра, ти забула? - у голосі ловлю усмішку — Я власне тому і дзвоню.

— Може у мене появились справи на суботу. 

— Доведеться їх скасувати, бо я страшенно хочу тебе побачити. — хочеться усміхатись сама не знаю від чого.
— Тоді без правил ніяк. - не витримую і усміхаюся.

— Знову ? - чую як він зітхає — Добре, руки триматиму при собі. Тоді завтра о шостій я буду біля тебе. - не встигаю відповісти, бо він завершує дзвінок.

Знаю, що робою дурницю, але усмішка від вуха до вуха не сходить з обличчя. Весь вечір прикидаю комбінації вдалого вбрання. Після чого робою собі чай, паралельно проглядаючи вакансії роботи, залишаю декілька заявок, допиваю чай і йду спати. Прокинутись мені потрібно рано, щоб встигнути піти закупити продуктів, оскільки, така розкіш як обідати не дома для мене зараз дуже не вигідна.

Зачиняюсь у ванній і приймаю душ. Чищу зуби, сушу волосся й збираю його у високий хвіст. Осінь вступила у свої права, тому на вулиці значно похолодало. Вдіваю чорні джинси і широкий светр на резинці, зверху одіваю куртку, беру сумку на плече і вихожу. 
Радію, що не потрібно їхати на маршрутці, адже квартира знаходиться майже у центрі міста. Налаштовую себе на гарний день і згадуючи про запланований вечір, одразу шкіра покривається мурашками.

Вертаючись додому з двома великими пакетами продуктів хочеться прийти і завалитись на диван. Ввімкнути якийсь серіал і гарненько під нього подрімати.

Повертаюсь додому, роблю собі каву і бутерброд.  І вирішую набрати повідомлення Катці:

Я: Подруго, як справи?

Відповіді не отримую, сьогодні субота, можливо ще навіть не проснулась. Згадую, що теж раніше довго любила поніжитися у ліжку. Допиваю каву й повертаюсь у кімнату. Що робити? Я вже й погуляла й скупилась і наїлась, а часу ще повна купа. Телефон дзвонить, коли збираюсь почитати. 
 

— Привіт сонькам! - відповідаю і лягаю на диван.

— І тобі привіт - сопе у слухавку — до ранку дивилась один серіал і от тепер ніяк не встану - протягує.

— Ууу.. 

— А ти, можливо, мене хочеш кудись запросити сьогодні? -  голос Каті викликає усмішку.

— Ні. - зітхаю — У мене сьогодні знову фіктивне поба…

— Знову побачення з Коваленко ? - перебиває подруга, у її голосі чується азарат.

— Угу..

— Та це ж круто. Ти вже придумала що одягнути? - голосно щебече у слухавку. — Добре, я за пів годинки буду. - відхиляє виклик, а я знову посміхаюсь.