Розділ 18

Олександр

Своїм вчинком дивую не тільки дівчину, але й себе. Мабуть, мені не вистачає турботи, не зміг встояти проти миттєвого пориву. Втратив спокій як тільки побачив цю дівчинку вперше. Доходить до абсурду. Яна викликає у мене дивні почуття. Хочу її собі. Не знаю як пояснити, але бажання сильне. Вовчі інсктинти набирають обертів.

— Саша, ти граєш не по правилах - гнівно викрикує мишка, як тільки ми сідаємо у авто.

— Невже? - удавано дивуюсь. — А може я хочу змінити їх? - не стримуюсь і ставлю долоню на коліно. Відчуваю як мишка напружується. Чую як швидко б’ється її серце. Це ж про щось говорить правда? Чомусь я навіть впевнений, що тоді біля будинку вона сказала не правду. Відчуваю.

— Цього не буде - намагається говорити суворо.

— Ай щось не сходиться - помічаю як червоніють щічки, нахиляюсь ще ближче — Ти почервоніла - вдихаю знову цей квітковий аромат, який дурманить і вабить мене. 
— Раз ти порушуєш всі правила, то і я можу собі дозволити завершити цю гру. - голос стає суворішим.

 «Ой моя солодка, не можеш…» - подумки тішусь. А на обличчі сама серйозність.

— Он як? - не витримую, проводжу пальцями по волоссю. Ой, наївне мишеня.… — А може я тебе не відпущу? - шепочу.

— Мені пора додому - у голосі розгубленість рука автоматично наближається до ручки дверей. Якщо чесно я сам від себе такого не очікував. 

— Кицю, ти жартів взагалі не розумієш? - тихо говорю перехопивши руку дівчини і одразу її відпускаю.

— А ти гадаєш, що тобі все можна? - так смішно насупила брови.

— А що не все? -  мене однозначно починає забавляти ця розмова.

— Ти не рахуєшся з думкою людей. - обурюється

— Серйозно? - поняття не маю про що вона. — Добре, я зрозумів. Я можу відвезти тебе додому?

— Тільки руки триматимеш при собі.

— Ой, це буде складно - заперечно хитаю головою і завожу двигун, посміхаюсь дівчині і отримую білосніжну усмішку у відповідь. Це добре, отже, я на правильному шляху.

Не хочеться швидко їхати, хочеться розтягнути час. В голові лише одна думка стукотить. - Як змусити ще на трохи залишитись. Бодай на пів годинки. Дуже затишно і приємно сидіти ось так поряд. Але пропонувати навіть не берусь — знову відмовить, навіть не сумніваюсь. Таке мишеня потрібно поступово приручати.

Зупиняю автомобіль, розвертаюсь до дівчини і даю зрозуміти їй, що це не остання наша зустріч.

— Підемо кудись в суботу. 

— Куди? - щиро дивується.

— Десь повечераєм, прогуляємось. 

— Ну не знаю  - ніяковіє.

— Я взагалі то не питав.- не залишаю вибору.

Мишка мовчить. Кусає пухкенькі губи. Отримую у відповідь сором’язливе «дякую» та швидко вистрибує з машини. Не їду одразу, а сиджу і дивлюсь як біжить до під’їзду,  деякий час очікую в якій же квартирі загориться вогник. 

— Восьмий - ось ти і попалась протягую з усмішкою.

Через хвилин двадцять підіймаюсь уже на свій восьмий поверх. Першим ділом вирішую прийняти душ. Цілий вечір не можу зосередитись, завтра важливий день, знайомство з новими замовниками, а ще є деякі недовершені проекти. А я раз за разом прокручую в голові сьогоднішній вечір. Яна так глибоко влізла в думки, що більше нічого там не лишилось. 

Трясця! Хто на мою голову підкинув ту мишку. Та щей носом крутить мала. Хоча відчуваю, що насправді їй подобаюсь, насправді цікавлю. Але чому так різко відштовхує, не можу зрозуміти. Одне тішить, що від Юльки немає більше повідомлень. Не вже тепер відстане?