Розділ 11

Олександр

— Коли зустрінемось, щоб обговорити всі деталі? - друг запитально припідняв брови 

— Ем.. я б хотіла зараз.. якщо ти не.. занятий.. - дівчина затинається, а я на задньому фоні чую шум дощу, вона що зараз на вулиці стоїть?

— Надішли мені свою геолокацію, я зараз буду - з цими словами допиваю каву і встаю з-за столика. 
— Ей, нічо не хочеш мені сказати? - Вова жестом показуючи на себе.

— Все потім, мені здається дівчина попала в якусь халепу -  розвертаюся і починаю крокувати до виходу, через пару метрів зупиняюсь і розвертаюсь в сторону друга - Я сподіваюсь ти сам доберешся додому?

— Так я викличу таксі, не хвилюся. Завтра все розкажеш - показуючи рукою, щоб я уже йшов.

Виходжу на вулицю і помічаю прям зливу, а ще годину тому так і близько не виглядало. Сідаю у авто і нервово постукую пальцями по керму. Ось прислала геолокацію, як на моє велике здивування, вона знаходиться зовсім поруч, 5 хвилин їзди. Що вона тут забула ?

Підїжджаю і одразу помічаю дівчину. Стоїть моя мишка тільки в одному платтячку вся промокла, збоку валіза, вона що з дому пішла? 

Зупиняюсь, спускаю вікно і жестом показую щоб вона сідала

— Я… - мишка здивовано дивиться і показує на свій мокрий наряд.

— Сідай, це дрібниці - стараюсь якомога лагідніше, щоб не злякати.

Наближається несміливо і застрибує в середину. Швидко включаю пічку на повну потужність. 
— Яна, ти тільки нічого не подумай…

— Вибач…

— Послухай, зараз тобі потрібно зняти цей мокрий одяг - помічаю в очах мишки паніку і швидко додаю - у твоїй валізі є щось у щоб ти переодягнулась ? 
— Я .. - дивиться на валізу яка ще стоїть на узбіччі - чесно не знаю

— Це не твоя валіза?

— Моя - ледь чутно бурмочить

Не довго думаючи, вирішую взяти парасолю і подумки дякую тим хто придумав її  сюди покласти.

 Злива мабуть і не думає зупинятись, на вулиці стало відчутно холодніше, здається що день і не був таким сонячним і теплим. Осінь вступила в свої права. 

Ставлю валізу у багажник і з нього дістаю пакет з своєю спортивною формою. Завжди тримаю про всяк випадок, ось цей випадок і настав. 
 

— Ось - протягую мишці пакет - я вийду на 5 хвилин, справишся? - дівчина приймає, заглядає у середину і здивовано на мене дивиться.

— Чи ти хочеш захворіти? - виходжу і надіюсь на те що прислухається. Чому я спочатку думав, що з нею буде легко? Кожен свій крок потрібно зважувати. Як полохливе зайченя, цікаво що у неї сталось, раз вона зателефонувала мені.

Повертаюсь у авто і помічаю що Яна передягнулась, що не може не радувати мене, тепер можна і поговорити.

— Може чаю, щоб краще зігрітись?

— Ні, дякую, я.. ти багато зробив… - знову червоніюти щоки

— Це дурниці Яна, може ти хочеш розказати що у тебе сталось ? Тебе хтось образив? 

Дівчина заперечно махає головою і бачу ледь ледь стримує сльози.

— Добре, не хочеш казати не кажи. Куди тебе відвезти? 

— Додому - ледь чутно промовляє.

Завожу двигун і вирішую більше не задавати питань. 

Їдемо у цілковитій тиші. Мишка потрохи заспокоюється і шось активно міркує. А я не наважуюсь почати розмову. Зупиняю авто. 

— Давай я допоможу тобі з валізою, не проти? 

— Якщо тобі не важко - помічаю легку усмішку.

Прямую слідом за дівчиною, помічаю у під’їзді ліфт, піднімаємось на 8 поверх, і ось ми підходимо під двері, мишка занята пошуком ключів, а я вирішую попрощатись.

— Тоді я мабуть піду.

— Не зайдеш? Ми ж мали обговорити всі деталі? - кидає на мене спантеличений погляд

— Ну.. - відкриває двері і жестом запрошує увійти

Чесно признатись здивований. Мабуть шось все-таки і заладиться у нас. 

— Ти сама живеш ? - оглядаю прихожу і відмічаю тишу у квартирі.

— Так - дівчина ставить переді мною тапочки і запрошує у кімнату.

— Тут дуже затишно.

— Дякую, будеш шось, чай, каву?

— Чай - каву сьогодні пив відмічаю про себе.

— Добре, тоді я іду ставлю чайник і заодно переодінусь, ти не проти ? - знову ця усмішка, її дуже пасує, частіше б отак посміхалась.

— Не проти, я почекаю. 

Переводжу погляд на стінку з фотографіями, підходжу ближче. Про себе відмічаю що жодної фотографії з протилежньою статтю і це мене неабияк радує. Значить тут не повинно виникнути проблем.

— Ось, не знаю чи ти любиш але я зробила з м’ятою - ставить чашки на стіл.

— Це твоя бабуся? - вказую на літню жінку яка обіймає двох дівчат, одна з них очевидно і є моя мишка.

— Так - одразу супить брови і додає - і сестра.

— А де твоя сестра? 

— Ми не прийшли говорити про мою сім’ю - різко відрізає — Вибач не маю що запропонувати до чаю..

— Нічого, ми не для цього тут зібрались - відповідаю у такій же манері і що я такого запитав, чому так різко? 

П’ємо чай в абсолютні тиші. Помічаю що мишка сидить вагається щось розмірковуючи, вирішую все-таки порушити цю тишу, не вічність будемо ось тут так сидіти. 

— Тож ти погоджуєшся ? - дивлюсь прямо у вічі, хочу зрозуміти, що змінило рішення цієї дівчини.

Киває і тепер дивиться уважно у мої очі.

— Тільки.. у мене є свої правила… 

Отут уже стає цікаво. Ану і які ж це.