Розділ 9

Яна

Люблю вихідні. Можна довше поспати, а потім ще поніжитись у ліжечку деякий час. Бабуся завжди мене називала сонькою. Була б моя воля, цілий день отак лежала б. Але згадую, що вчора вирішила навідатись до Софії, а ще треба сходити за продуктами, а то в моєму холодильнику скоро миш повіситься. Бачила б це моя сестра, всипала б по перше число. А що зробити коли мені простіше замовити собі доставку, ніж сидіти пів дня біля плити. 

Як на середину осені погода просто чудова, сонечко нас радує і дарує останні теплі дні, тому я вирішую одіти легеньке платтячко, заплітаю високий хвіст і вирішую просто прогулятись і зайти на ринок, щоб купити хоча б сезонних фруктів і овочів. Подорозі ще купляю запашну каву з круасаном і прямую додому насолоджуючись теплими проміннями сонечка. Хочеться на пляж, подихати свіжим повітрям і насолодитись спокоєм природи. 
 

Повертаюсь додому, розкладаю продукти у холодильник та згадую про Софію. Вирішую її набрати. Знову насторожує, що абонент в зоні недосяжності. Відчуваю як наростає дивне хвилювання в середині. Беру свою сумочку і прямую на вихід. Цього разу поки не дізнаюсь всі деталі я так просто не піду. 
 

Вихожу на зупинці, вішаю сумку на плече і крокую у бік нашого будинку. Згадую щасливі миті проведені у ньому, солодке дитинство і все ніяк не можу повірити, що Софія хоче його продати. Чому? Потрібно опанувати емоції, заспокоїти думки, і спокійно поговорити з сестрою. 
Підходжу до такого знайомого двору і легке хвилювання пробігає тілом.  Штовхаю хвіртку і заходжу на подвір‘я. Нікого у дворі не видно, тому йду до будинку, а коли підходжу, наперед мене виходить жіночка років 40 і привітно усміхається:

— Добрий день, ти Яноча? 

— Д..До-брий день, а ви? - затинаюсь в словах, бо страшенно розгубилась. 

— А я Тамара Вікторівна, я купила ваш будинок. - лагідно підштовхує в середину будинка. —Мене Софія попередила, що ти приїдеш за речами. - жінка проходить в перед і вказує на одну велику валізу. 

Стоп. Це все? У моїй голові багато запитань, а у грудях така порожнеча, що хочеться впасти прямо на підлогу і голосно закричати від безсилля. 

— Все добре? - жінка схвильвано спостерігає за мною, потім дістає із комода маленький пакунок.

— Ось, ваша сестра просила передати вам особисто в руки - простягає мені пакунок.

Я киваю. Беру в руки і заглядаю у середину. Помічаю там маленьку коробочку і лист. 
 

— Тамара ….

— Вікторівна, - змахує рукою жінка і лагідно посміхається

— Можна я ось там ненадовго на альтанці присяду? - показую лист

— Звичайно, я і Софії казала, щоб ви заглядали час від часу у гості, я ж все розумію… Може чаю? 

— Ні, дякую - хитаю головою і прямую до альтанки.

— Тоді як що шось, я буду в середині - жінка ще раз привітно усміхається і зникає.

Іду доріжкою у одній руці стискаю пакунок, у іншій лист, починаю нервувати ще більше. Одразу сідаю, відкриваю лист:

« Вибач, як завжди не знаю з чого почати… І щоб я зараз не писала, я знаю, що мені не має вибачень… Я знаю… Наш Будинок, квартира, про яку я тобі так і не наважилась сказати, ти мене мабуть зненавидиш і будеш права.. Вибач.. Ти завжди була чуйною та справедливою моєю сестричкою дуже хочу, щоб поруч з Тобою були надійні, люблячі люди, які завжди зрозуміють і підтримають.. Але це нажаль не я.. 

Час іде невпинно, минуле залишається десь далеко, і тільки спогади часом зігрівають.»

Витягую з пакуночка коробчку, відкриваю і помічаю бабусині сережки. Ще раз перечитую останнє речення і не стримую сліз, сподіваюсь на полегшення, але воно не приходить, лише спустошеність. 

Мені необхідно дізнатися правду. Запитань додалось ще більше ніж було. Я витягую телефон і знову пробую набрати номер Софії, хоча вже розумію, що це не дасть результату. 
 

Потрібно вертатись додому. Але ще раз поглянувши на лист, розумію що у мене вже не має дому. Все сталось так швидко. Ще день тому, я жила життям безтурботної студентки, а зараз.. у мене немає даху над головою. І це все, хто б міг подумати, це все у мене забрала моя сестра.  Можливо це дурний сон? Зараз я прокинусь і все стане на свої місця? 
 

Змушую себе повернутись до будинку по валізу. Прощаюсь з жінкою і вилітаю на дорогу так швидко, як тільки можу. Вже не плачу, просто хочеться зникнути. Розчинитися у повітрі, згоріти у тому вогнищі, що палає всередині. Що завгодно, тільки б не відчувати того болю, що скручується спазмами. Йду швидко, куди очі дивляться, подалі від будинку. 
 

У повітрі пахне дощем. Через якийсь час на плечі падають перші великі краплі. Вони такі густі, що за хвилину плаття промокає, зупиняюсь, згадую за візитку яку мені вчора дав Саша, мокрими руками шукаю її у боковій кишені сумочки - Олександр Коваленко - проходжусь очами і на автоматі починаю вводити номер. Коли чую знайомі гудки    затамовую подих

— Привіт, Яна - швидко відповідає, наче і чекав мого дзвінка, а я дивуюсь звідки у нього є мій номер 

— Я згідна - відповідаю і сама не вірю своїм словам…