Розділ 8

Яна 

— Отак і сказав? - Катька так здивовано дивиться наче не вірить.

— Угу - роблю ковток кави

— Нічого собі, навіть не знаю що ще сказати - протягує задумавшись.

— Не варто .. - хочу прининити цю розмову, почуваюсь досі  якась не зібрана та замислена.

— Ну і правильно, з твої досвідом, а точніше з його відсутністю, краще з ним не зв’язуватись - киває Катя.

Ми заходимо в аудиторію, займаємо місця і я збираюсь поринути з головою у навчання. Все таки навчання відволікає, доводиться бути уважною та активною. Настільки заглибилась, що навіть не помітила як минув цілий тиждень. З Сашою як на дивно ми більше не бачились, воно і на краще, але всеодно вічуваю себе чомусь розбитою та пригніченою. Хочу додому. Лягти на диван, заплющити очі і спати до того моменту, поки щось не зміниться. 

Виходимо з корпусу й повільно прогулюємось до маршрутної зупинки. Катька сідає першою, а я лишаюсь чекати на свою маршрутку.

Бачу, що їде маршрутка і підходжу ближче, але біля мене зупиняється знайоме авто, вікно опускається і я стою, як вкопана, бо на мене з широкою усмішкою дивиться Саша.

— Сідай, - киває на пасажирське сидіння. Стою і не можу нічого сказати, лише заперечно хитаю головою. Намагаюсь упіймати хоч одну правильну думку, але нічого не виходить. 

— Я маю ще справи - кричу і визираю маршрутку.

— Тут? На зупинці? - питає скептично. — Я підвезу.

Він почуває себе розслаблено і спокійно. Відчуваю косі погляди людей, які обурюються, що автівка заважає пройти. І чому саме мені соромно? Мрію втекти, але не знаходжу можливості як це зробити. Зітхаю і підходжу до дверцят. Відчиняю і швидко сідаю. Одразу відчуваю знайомий запах, згадуючи нашу останню зустріч. 
 

— Куди їхати? - питає, розвертаючись до мене.

— Додому - відповідаю тихо і намагаюсь вгамувати своє серцебиття. Це якесь знущання, чому я далі нервую поряд з цим хлопцем, мені здавалось, що вже все минуло.

— А як же справи? - нахиляється ближче, а я затамовую подих. 
— М.. — тут він нахиляється ще ближче і пристібає  ременем безпеки і цього достатньо щоб мої щоки почали палати. Починаю вже злитись на себе, а точніше на свою нездорову реакцію на цього хлопця. 
— Вже можна дихати - говорить відсторонившись. Нічого не відповідаю, бо не можу й слова вимовити, появляється бажання стати під крижаний душ. 
 Саша, нарешті, рушає з місця не питаючи адреси. Я теж мовчу,бо здогадуюсь, що він її знає. Не знаю, які у нього плани, але бути чиєюсь іграшкою - не моя мрія. Я абсолютно не розумію його бажання взяти саме мене на роль своєї фіктивної дівчини, підвозити чи просто говорити. 

— Вигадуєш як втекти? - вириває мене з хаосу думок.

— Ні, просто.. втомилась трохи…

— Багато пар? 
— Угу - звертаю погляд у вікно і хочу швидше опинитися дома. 

— Голодна? - порушує тишу.

— Ні - відповідаю надто голосно, хлопець хмикає. — Мені потрібно додому - кажу вже спокійніше.

— Без проблем - відповідає холодно і більше ми не розмовляємо. До самого будинку відчуваю напругу і бажання шось сказати, але що, поняття не маю. 
— Дякую - відповідаю тихо, коли автівка зупиняється на узбіччі де і минулого разу. Відстібаю ремінь і відчиняю дверцята.

— Ти тут живеш? - здивовано запитує.

— Так - киваю головою, може це і на окраїні міста, але мені подобається цей район. Вихожу.
— Чекай -  говорить, коли збираюсь зачинити дверцята. Щось шукає в бардачку й простягає мені візитку. — Прошу, подумай ще раз і зателефонуй мені завтра, якщо твоє рішення зміниться. 

— Навіщо? - дивуюсь, але приймаю її і ставлю в бокову кишеньку сумочки. 

— Я чекатиму, - тільки й говорить. — До завтра, - натякає, що мені вже пора.

З цілковитою кашею в голові прямую до під’їзду. Зараз я хочу тільки одного, прийняти холодний душ і лягти на диван. Весь вечір проходить в роздумах. Софія так більше і не зв’язувась зі мною і я вирішую, що завтра  заїду до неї у гості. Є якесь дивне передчуття...