Розділ 7

Олександр 

Один дзвінок, другий, третій… кожна нова вібрація телефону нарощує роздратування. Дурня якась. Я ж наглядно вчора показав, що у мене є дівчина. Чи не так ? Для чого мені надзвонє Юля, чого добивається? 
 — Алло? - захекано говорить дівчина

 — Так, швидкого говори Юля, я не маю ні часу ні бажання з тобою розмовляти, що сталось? 

— Ти мені нічого не хочеш розказати? - говорить з натиском.

— А зобов’язаний ? - від здивування аж закашлявся

— Сонце, я все розумію, але скільки часу пройшло, чому ти продовжуєш мене мучити? - говорить набагато м’якше.

— От Юль, скільки часу вже пройшло, а ти все не можеш зрозуміти, що вже все закінчено давно. І як на то пішло це ти мене мучиш. - пробую мабуть уже в сотий раз пояснити.

Чую починає схлипувати. Акторка ще та, хоче щоб я повівся на її сльози. Завжди так маніпулювала, ну цей фокус зі мною уже не проходить.

— У тебе все? - хочу завершити виклик, жалію що взагалі підняв.

— Це твоя дівчина ? - запитує

— Так. - швидко відповідаю, сподіваючись що ця брехня допоможе мені нарешті позбутись цієї настирливої дівчини. Ловлю себе на думці, що вона завжди така була, чому я швидше цього не замічав.

— Я не вірю! Ти це зараз спеціально кажеш - викрикує в відповідь, але у голосі чується паніка, яка признаюсь не може не радувати мене, процес пішов.

— Як хочеш, я не збираюсь доказувати, тільки припини свою надмірну увагу, мої дівчині це не довподоби.  

З цими словами я завершую виклик недочекавшись відповіді. Так тут я майже впевнений, якщо Юля повірить, що у мене є дівчина, вона нарешті прийме ситуацію, чому я швидше не продумав варіант з дівчиною.

Підіймаюсь з ліжка, іду в душ та спускаю до кухні. Батько уже сидить за столом, щось переглядає у телефоні, помічає мене, широко усміхається і пропонує сісти

— Привіт синку, Артемко ще спить?

— Так - секунду розмірковую чи варто розказати за вчорашній вечір. Але потім схиляюсь до того, що спочатку я сам проведу з ним виховну бесіду.

Ми живемо у трьох, ну і ще баба Клава, наша домогосподарка, але можна сказати вона нам як рідна. Мама залишила батька ще коли Артемці було 3 роки. Батько був нам і за маму і за тата, а баба Клава у всьому допомагала. Артем був дуже спокійною дитиною, але згодом почав бунтувати, випивати, батько це все списує на перехідний вік і завжди просить мене слідкувати за меншим братом хоч і між нами 3 роки різниці. З одніє сторони це добре бо таким чином брату менше перепадає від батька, хоч він і дуже добрий, проте аж надто строгий, знав би він все,  сидіти б малому дома довелося ой як довго, один із методів його виховання, ця надмірна опіка… мабуть тому як я пішов вчитись в університет, захотів самореалізуватися і не залежати від батька. Вибір факультету був очевидний, з дитинства цікавився комп’ютерами, технікою, правда і батько нівчому не відказував, найкращий компютер, все про що я говорив невдовзі появлялось у мене у кімнаті. Тому паралельно з навчанням я відкрив свою ІТ- компанію і навіть планував переїхати з батьківського будинку, але саме через Артема я все ще тут, все чекаю поки цей малий гівнюк візьметься за голову нарешті. Сподіваюсь навчання в універі його стимульне, я сам йому підказав піти на факультет з вивченням іноземних мов, щоб можливо з годом він перейшов до мене.

— Він знову ? - суворим тоном запитав батько

— Ніі, він вчора був зі мною.

Тато помітно видихає і продовжує шось гортати у своєму смартфоні. Хоча і не вкурсі, що я проґавив вчора той момент коли Артем набрався, це перший раз коли я відволікся через незнайомку, згадавши Яну, і те яка вона спантеличина була, коли я додому підвозив, на губах одразу намалювалася усмішка.

— Ой Сашуль, я вже несу тобі млинці. - ввійшовши до нас помітила мене баба Клава і швидко прокрокувала до плити. 

— Дякую баб Клав, сідай з нами.

— Ні що ти, я уже поснідала, а зараз їду за продуктами, мене вже Роман зачекався- кладе біля мене млинці і шидко прямує до виходу.

— Так і мені вже пора. Як Артем проснеться, передай йому щоб заїхав до мене в офіс.

Киваю головою, дожовую млинець, запиваю соком, підіймаюсь і прямую до малого засранця в кімнату щоб всипати по перше число.

— Ейй.. ти чого? - шукає рукою одіяло яке я стягнув

— Давай вставай! - піднімаю голос

— Я ж нічого вчора не зробив - невдоволено буркає Артем

— А через кого ми пару раз по дорозі зупинялись? - продовжую кричати

— Та бо ви там бухаєте чорт знати шо.

— Та не вже? Забув про що ми з тобою домовлялись? 
— Але ж…

— Досить, це був останній раз. Через пару тижнів я переїжаю на свою  квартиру

— Ти серйозно? А я? - Артем нарешті відкриває очі  і сідає у положення сидячи

— А ти.. роби шось з собою. Батько просив заїхати до нього - розвертаюсь і прямую до виходу.

— Ти шось йому казав? - кидає схвильованим поглядом.

— Ні, але це був останній раз - вже говорю у коридорі.

— Дякую. І що я буду без тебе робити - кидає в догонку.

Приходжу в кімнату, хоч сьогодні і субота, вмикаю ноут і планую трохи попрацювати. Через якийсь час від роботи відволікає смс від Вови : « Друг, як на то щоб піти в кіно, крута прем’єра сьогодні ?», переводжу погляд на годинник і ловлю себе на думці, що космічно швидко злетіло три години, відписую що я не проти і ми домовляємось зустрітись уже там. Закриваю ноут, одіваюсь, помічаю що у будинку нікого немає як надиво, не почув як малий пішов, знову хапаю себе на думці що цей комп’ютер поглинає мене повністю. Виходячи з будинку стикаюсь з бабою Клавою

— Синку до вечері повернешся? 

— Я постараюсь - з цими словами сідаю у машину.

І от ми вже стоїмо у натовпі. Чую в кишені вібрує телефон. Якого біса?

 Смс від Юлі : «Котику пробач, я знаю що ти мені це все сказав щоб позлити і тобі це вдалось, давай з тобою почнемо все з початку?» Закочую очі від роздратування. Ніяк не вгамується. Блокую телефон ставлю у кишеню і тут мій погляд немов знаходить знайоме обличчя мишки, але тут же штовхає хтось з боку і я помічаю що нас запускають у зал.