Розділ 14. Лютий, 2014.

Виявилося, що вчитися в американському коледжі легко і цікаво, хоча й мій професор з класу написання есея вважав, що мені неодмінно треба позбутися українського акценту,  інакше у мене є усі шанси провалити курс. Літній американець-викладач мав польське коріння і, коли я зверталася до нього за допомогою, він чогось постійно хотів гаваріть па рускі. Я йому ввічливо пояснювала, що це ніяк не допоможе  мені у вивченні англійської мови. Одного разу у нас відбулася несподівана розмова. Я вкотре наробила у тексті купу помилок і ніяк не могла второпати, що американський есей має бути написаний за принципом закону сендвіча: вступ і висновок – це дві половинки хліба, а між ними має бути начинка - головна теза, підкріплена основними аргументами. Натомість у мене виходила якась пласка незрозуміла канапка. 
– Скажіть-но мені, – професор серйозно подивився на мене, – ви хоч трохи любите цю країну? 
Я не очікувала такого питання, тому дещо розгубилася, а потім невпевнено відповіла, 
– Я якось не думала над цим. Деякі речі мені подобається, а деякі –ні. 
– Я не ваш психолог, але можливо вам треба про це подумати, бо в мене склалося враження, що підсвідомо ви чините опір тому, що вас намагаються тут навчити. 
Така несподівана ремарка професора захопила мене зненацька і змусила замислитися. У коледжі у мене зʼявився друг,  мексиканець Хосе. Хлопець народився у США, тому я вирішила спитати його думки з питань, які почали мене турбувати після останньої розмови з моїм викладачем. Я запросила Хосе до ресторану української їжі «Magic Jug» і, ознайомивши його з харчовими принадами вареників  і дерунів , спитала, чи справді мої есеї важко розуміти носіям англійської мови, тому що я ніяк не можу розібратися з тим законом сендвічу. 
– Граматика і структура–це дрібниці, – запевнив мене Хосе, нахвалюючи українські страви, – ти звикнеш, це не головне. 
— А що головне?
– Ідеї, звичайно! Я розумію структуру і знаю добре граматику, але уяви не маю про що писати. А в тебе є ідеї. 
– Якщо я тобі допоможу з ідеями, чи ти поясниш мені структуру і граматику?, – обнадійливо запитала я. 
– Так, – відповів Хосе, – немає проблем.
– Також, – наважилась я, – чи потрібно мені позбавлятися акценту?
– Якого саме?, – засміявся Хозе
–Українського, професор сказав, що мені треба працювати над цим, – я не зрозуміла іронії. 
– Хоч він і професор, але сказав тобі відверту дурницю. В США всі розмовляють з акцентом, у кожному штаті  вимова буде відрізнятися. І у містах також. І не забувай, що англійська твоя друга мова, в той час коли багато американців володіють тільки американською англійською, – запевнив мене мій новий друг. 
– Нам треба успішно закінчити цей курс! Як майбутня медсестра, сумніваюся, що есеї будуть основною частиною моєї роботи, – висловила я свій сумнів. 
– Та закінчимо, не хвилюйся, – запевнив мене Хосе, – то що саме викликає у тебе найбільші труднощі? 
Наша командна робота була успішно: ми закінчили клас з написання есею на відмінно і мій український акцент мені жодним чином не завадив. 
За навчанням і роботою, я не помітила , як миттєво промайнули три роки. 
Того ранку смартфон розбудив мене якоюсь невиразною набридливою мелодією. Розкривши насилу очі, я зрозуміла, що так і заснула перед телевізором з книжкою в руках. Лікарняна практика починалася о сьомій ранку, тому я панічно бігала своєю оселею, намагаючись не спізнитися. На якусь мить події на екрані телевізора привернули мою увагу – у сивій куряві по землі повз чоловік, прикриваючись шматком тонкої фанери. Він намагався дістатися іншої людини, яка не подавала жодних ознак життя. Звуку не було, я побачила, як чоловік випустив дошку з рук і схопився за шию, з якої цибеніла кров. На мить мене наче паралізувало і я ніяк не могла повірити у щойно побачене. Вимкнувши  український ютюбканал, я узяла до рук смартфона і почала шукати друзів у ФБ. Дорогою до лікарні, де в мене була практика, я намагалася дописатися і додзвонитися до друзів та рідних, які були в Києві, але ніхто мені не відповідав. Я ніяк не могла зібратися з думками, недоречно  і роздратовано відповідаючи на питання своїх однокурсниць і однокурсників. Ми чекали ранішніх практичних завдань у одній з навчальних кімнат у локальній лікарні. Хтось запропонував поснідати, хтось включив телевізора. Ведуча з гладкою зачіскою стурбованим голосом розповідала про криваві події в Україні –розстріл людей на Майдані 20 лютого 2014 року. Я не звернула увагу, що в мене по обличчю струменіли сльози. Сімона, моя подруга з Чехії, обійняла мене. Викладачка дозволила мені пропустити заняття. Витерши сльози і зібравши свої зошити та книжки до наплічника, я залишила лікарню. 
Я вже годину , сидячи вдома на дивані, як справжня диванна патріотка, тупила у екран смартфону, коли несподівано у стрічці трапилося оголошення з закликом від місцевих активістів терміново ввечері збиратися в Українському Селі, одному з найвідоміших районів Чикаго. Раллі з метою привернення американської преси до подій в Україні мало відбутися біля церкви Святих Володимира та Ольги. 
На дворі швидко смеркалося і звично хурделило. Біля церкви вже назбирався чималий натовп. Мій «норсфейс» геть мене не рятував від льодяного, пронизуючого до кісток вітру. На шапці вже зібралася чимала купа снігу, а пальці на моїх ногах втратили чутливість від холоду. Я думала про людей в Україні, яким доводилося стояти на Майдані. Мені стояти було важко і я думала, що я радше  б щось робила – варила чай чи облаштовувала намети. Стояти було нестерпно і я погано розуміла ціль цього зібрання. Мені видавалося, що це було дуже імпульсивне і емоційне рішення стояти отут на холоді під церквою і слухати про те, як Беркут розстріляв наших героїчних братів і сестер, наче цього не було в новинах. До мікрофону підійшов молодий білявий хлопчина. Оглянувши натовп швидким поглядом, він  зауважив: 
– В американських новинах не приділяють достатньо подіям в Україні і нам потрібно їм розповісти. 
Впоравшись з дрижаками, я почала уважно слухати Михайла, який нещодавно повернувся з Києва. 
– Телефонуйте на радіо, телефонуйте  на телебачення, відправляйте їм повідомлення на електронну пошту. Просіть їх звернути увагу на те, що відбувається в Україні. Це має бути висвітленим у американській пресі, бо росіяни вже все перебрехали!, – його промова набирала  войовничого  емоційного забарвлення. 
Щирі слова цього хлопця знайшли в моїх думках відгук. Я думала про те, що принаймні те, що він пропонує – це дія, спрямована на те, щоб розповісти американцям більше про події в Україні. Це має мати кращий результат,  окрім зібратися і поговорити між собою у громаді про трагічну боротьбу українців на теренах неньки  за  незалежне існування української держави. Згодом, я знайшла Михайла у натовпі, щоб детальніше розпитати, що саме потрібно говорити, коли телефонуєш до медійних ресурсів. Озброївшись словниками і попередньо написавши  текст на папері, я вже ввечері телефонувала на радіо і розповідала про трагічні українські події. Можливо, це не мало жодного результату, але я усвідомила, що моє завдання розповідати більше про себе і про свою країну мовами країни мого перебування, зокрема, англійською. Гастрономічні фестивальні заходи приносять душевний комфорт, але вони не інклюзивні, бо зазвичай такі заходи проводяться виключно українською мовою, що не сприяє популяризації української культури у англомовній, багатоетнічній країні.