Розділ 13. Якби ми вчились так, як треба.

Періоди виснажливої прокрастинації інколи заповнювали увесь мій вільний час. Соціалізації мені вистачало на роботі, тому на вихідних днях я тішилася компанії мого кота Кузі, моїх сусідів з першого поверху, українських друзів з сайту Мета, а також серіалів та фільмів з Нетфліксу. 
У мене була потреба у спілкуванні з українцями, але не було потреби у місцевій українській громаді. Усі ці яскраві фестивалі з посередньою їжею, дешевим алкоголем, барвистими віночками і танцями видавалися мені якимось недолугим симулякром української культури і одою шароварщині, від якої люди в Україні вже намагалися відійти. Якось на одній з таких святкувань, я розповідала, як країна стрімко розвивається, зʼявляються нові сучасні супермаркети, відкриваються ресторани, відбуваються культурні заходи. Один чоловік мене спитав, чи в Україні є  італійські цукерки «Рафаело» . Це питання мене відверто спантеличило, але розуміння такого незнання, що відбувається у країні твого походження прийшло згодом. Нелегальна імміграція і усі її проблеми. Я спілкувалася з людьми, які через відсутність легального статусу  у США, втрачали повний звʼязок з Батьківщиною. У них народжувалися племінники і племінниці, яких вони не знали, помирали батьки, яким вони не могли віддати останню шану. Розуміння  політичних змін в Україні у них завмерло у тому часі, з якого вони приїхали у нову країну. І це тривало роками, десятиріччями, століттями. 
Найпоширенішим поглядом на українську імміграцію перших хвиль є збереження української ідентичності, ворогом якої одвічно була Російська імперія і усі ганебні політичні метаморфози які з нею трапилися. Як і ця територіальна імперія завжди намагалася знищити усіх і кожного, хто не хотів приймати ідею людиноненависницького руського міру, який унеможливлював шляхом фізичного знищення існування кожного народу, який якимось чином декларував свою ідентичність. Та що означає сам термін збереження ідентичності? Чи можливо це збереження ідентичності без перебування у безперервному контакті зі своєю країною? Забігаючи наперед цієї розповіді, я вже усвідомлювала, що фестивалів з варениками і локальних осередків, які опосередковано допомагають новоприбулим українцям недостатньо. І у цьому контексті, я хочу, щоб шановні читач чи читачка розуміли, що я викладаю цю історію тільки через призму власного сприйняття тих досвідів, які трапилися безпосередньо зі мною. Як і вважаю, що потрібний серйозний діалог, який дасть змогу почути інші думки з метою покращення співпраці діаспор з Україною. 
Я описую події, які мали місце у моєму житті років з десять - пʼятнадцять тому. Зараз у мене складається враження, можливо хибне, що новоприбулі українці намагаються створити Україну там, де вони опинилися. Відкриваються нові українські осередки, відбувається багато українських заходів, відкриваються українські бібліотеки, приїжджають українські визначні люди у кожній сфері. Але я вбачаю у цьому підході певну небезпеку для українців, які опинилися у вимушеній чи не вимушеній імміграції. Чому? 
Збереження та розвиток власної ідентичності є надзвичайно важливим. Я ніколи так цього не розуміла до того часу, коли опинилася у іншій країні. Це є коріння, на яке можна завжди спертися у невизначений період адаптації до життя у новій країні. Цей період може бути психологічно виснажливим, який заведе вас у сірий лімінальний простір, де дуже легко втратити будь-які орієнтири. Сполучені Штати Америки - це, насамперед, мультинаціональна і мультикультурна країна, яка сповідує право кожного на розвиток і збереження власної ідентичності у всіх її проявах, але. І ось тут поговоримо про це «але» на прикладі мого власного досвіду, який передбачає те, що я завжди була однією українкою, у різних мультинаціональних спільнотах і, щоб ознайомити інших зі своїм, я навчалася чужого, щоб вийти на той рівень сприйняття мене чужими, який дозволить мені якнайкраще ознайомити їх з моєю культурою. І щоб це відбулося мені потрібно було стати своєю серед чужих. Чи досягла я успіху? І так, і ні, тільки про це ви довідаєтеся у наступних розділах.