Розділ 12.Big Easy.

– Куди? Та там ж одні чорні! Що ти там забула? 
– А що там є? Чи є гори? 
– Чому ти не їдеш відпочивати на океан у олінклузів?
– Як це гуляти містом і слухати музику? Ще й на цвинтар підеш? Странна ти…
– Будеш там показувати цицьки? 
Та інші схожі питання я отримала, коли не знайшла бажаючих скласти мені компанію у поїздці до наймістичнішого міста США Нового Орлеану у штаті Луїзіана. 
Інформація, яку я знайшла на безкраїх просторах інтернету, могла викликати панічну атаку у найспокійніших, тому що у Новому Орлеані кожного туриста обовʼязково грабували, вбивали і приносили у жертву культу вуду. Не ходіть вночі на цвинтар, - попереджали досвідчені  туристи, залишайтеся у межах Французького кварталу, щоб вас не підстрелили! Не вештайтеся площею Джексона опівночі - там творяться дивні речі! 
Якщо врахувати те, що за мій дворічний період навчання у одному з громадських коледжів Чикаго на кампусі було чотири випадки перестрілок і одне самовбивство, то застереження про підстрелять видавалися щонайменше наївними. Це Сполучені Штати Америки, дитинко! Тут підстрелити можуть на відрізку з паркінгу до локального маркету у білий день. І хороший район не врятує від випадкової кулі. 
Але мені допомогла саме випадковість : у розмові з братом, який мешкав в Україні, я зауважила, що не маю компанії для відвідин Нового Орлеану або НОЛА, як кажуть місцеві. 
– Слухай, – сказав мій брат, – здається там живе мій однокласник! 
– Чи не міг ти з ним зконтактувати? Я дам  собі раду та можливо він міг щось підказати? 
Ми домовились, що брат поцікавиться у свого однокласника, чи міг би він зустрітися зі мною. Тарас дуже зрадів, що я виявила неабияке бажання завітати у місто, яке він дуже любив, незважаючи на те, що на нього там на кожному куті чигала смертельна небезпека. Ми обмінялися контактами, узгодили наші графіки і я купила найдешевші квитки на літак американських авіаліній «Spirit». Якщо ви скажете американцям, що мали досвід сервісу авіакомпанії «Spirit», то отримаєте у відповідь співчутливий погляд і усмішку, яка означатиме «чудово, що ви вижили.» Хоча, це несправедливо, бо сервіс компанії ні є не гіршим, і не кращим за інші  послуги американських авіаліній, але ці жовті літачки чимось нагадують базову версію повітряної маршрутки. Я отримала крісло біля вікна.  Увесь політ у бічній панелі літака, яка відділяла мене від крижаного зовні, щось голосно скреготіло і клацало. Металеве сидіння, обтягнуте тоненькою скромною ряднинкою синього кольору, було незручним і тісним. Перед відльотом ворота було змінено тричі і нам довелося добряче побігати з одного кінця гігантського аеропорту ОʼХаре в інший. В результаті рейс запізнився майже на півгодини, але бадьорий пілот весело повідомив, щоб ми хутко защепили паски безпеки, бо летіти будемо зі швидкістю звуку. Літак втрапив у зону інтенсивної турбулентності. Мене не перестають дивувати незворушні вирази обличчя американських пасажирів у таких ситуаціях. Поки літак трясло і теліпало я намагалася знайти хоч одні співчутливі очі, але пасажири у полі мого зору незворушно жували сухі прецлі, читали книжки чи дивилися фільми у телефонах, ігноруючи мій розпачливий погляд. Пілот дотримав свого слова і ми прилетіли на сорок хвилин раніше до міжнародного аеропорту імені всесвітнього відомого джазмена Луї Армстронга. За якихось півгодини я вже мчала у таксі вулицями незнайомого міста, а балакучий літній таксист дорогою розповідав мені, у яких закладах наймасніші вустриці Рокфеллер і де грають найкращий джаз. 
– Мій дід народився у Києві,– з такими словами худорлявий, лисуватий власник готелю у вицвілому піджаку дав мені ключа від моєї кімнати.
– Будинок старий, ліфт не працює, коштів на ремонт немає, тому доведеться вам піднятися сходами на третій поверх, – додав він, – вам потрібна допомога з валізою?
– О, ні дякую, – запевнила його я, – Вона не важка, я впораюся. 
Вузькі сходи були оббиті зачовганим червоним ковроліном і з кожним моїм кроком з нього, як з гриба-пороховика, вилітала хмаринка пилу. В готелі панувала атмосфера декадансу. Стіни мого номеру прикрашали картини зівʼялих квітів, зі стелі звисали скляні темні краплі вінтажної люстри, а високе ліжко було заховане у важких складках бордового балдахіну. Я голосно чхнула від запаху сирості і порохів,  враз відчувши себе ніби в середині сторінок старого роману, де меблі, як і герої, зберігали безліч таємниць. 
Новому Орлеанові я б присвятила окрему книжку, написала б ліричну ніжну поезію і навіть музику, але у той момент мені хотілося побачити усе і одразу. Друг мого брата Тарас, любʼязно запропонував показати мені місто увечері і я була у передчутті незабутніх нових вражень. 
ШІ вам залюбки дасть коротку довідку про історію Французького кварталу. 
«Французький квартал (Vieux Carré) в Новому Орлеані — це один з найстаріших і найвідоміших районів міста, який має багатий історичний та культурний спадок. Його історія починається в 1718 році, коли засновник міста, французький колоніст Жан-Батист Ле Мойн де Б'єнвіль, заклав основу для цього району. 
Французький квартал став центром французької колонії, і його архітектура відображає впливи французького, іспанського та африканського стилів. У 1762 році, після Семирічної війни, Франція передала Луїзіану Іспанії, і квартал отримав нові архітектурні та культурні впливи. У 1803 році, після придбання Луїзіани Сполученими Штатами, район знову змінив своє обличчя, але зберіг свою унікальну атмосферу.
Французький квартал став важливим культурним та економічним центром, відомим своїми музичними традиціями, зокрема джазом, і різноманітною кухнею. Вулиці кварталу заповнені живими виступами музикантів, ренесансними ресторанами та художніми галереями. 
Сьогодні Французький квартал є популярним туристичним напрямком, приваблюючи мільйони відвідувачів щороку. Його історія, багатокультурність і енергія роблять його унікальним місцем, яке відображає дух Нового Орлеана.»
Я велика прихильниця вуличних музикантів і думки, що найкращих з них можна побачити у найнесподіваніших місцях. Новий Орлеан щороку приваблює сотні музикантів з усієї країни на свої вулиці: тут зустрінеш і віртуозних скрипалів та скрипальок, і різноманіття незвичних етнічних інструментів, таких, як африканська кора, а також і усі напрямки сучасної електронної музики, але найпочесніше місце відведено безумовно джазу. 
Місто також відоме пишним, масштабним святкуванням Марді Гра, що в перекладі з французької означає "жирний вівторок", і є святом, яке відзначається в останній день перед початком Великого посту в християнській традиції. Це феєричне дійство пов'язане з карнавальними традиціями, коли люди святкують і веселяться перед періодом стриманості та посту.
Походження Марді Гра можна простежити до середньовічної Європи, зокрема, до Франції, де святкували карнавали з маскарадами, парадами та великими бенкетами. Святкування поширилося в інші країни, зокрема в США, де найвідоміші святкування проходять у Новому Орлеані.
Поглинута розповідями Тараса, з яким ми вирушили знайомитися з нічним життям таємничого міста, я аж підскочила від несподіванки, коли біля моїх ніг гепнулося блискуче зелене намисто. Десь над моєю головою, зверху, почувся глузливий регіт. Я рвучко схопила коралі з землі  і ткнула пʼяницям середнього пальця, що викликало у них ще один напад нестримних веселощів. 
– Це справді якась традиція?, - спитала я. 
– Не думаю, – відповів  Тарас, – це туристична фішка, яка популярна саме на Bourbon Street, але деяким туристкам також подобається. 
У цьому розважальному кварталі, якщо дівчина чи жінка хоче отримати коралі, то їй потрібно показати публіці на балконах голі груди. Тарас був впевнений, що чим далі за опівніч, тим більше шансів стати свідками такої туристичної традиції. Місцеві ж вважають, що саме туристи посприяли виникненню такоЇ легковажної  забави. 
Я здивовано спостерігала натовпи людей на балконах старих будинків, які, як грона перестиглого винограду, висіли на металевих, візерунчастих перилах. На вулиці лунала різножанрова музика, галасували різними мовами туристи,   коли попри мене пройшли два справжнісіньких астронавти. Витріщившись на білі костюми та  сріблясті шоломи астронавтів, я випадково штовхнула вампіра, який хижо вищірив на мене два довгих кутніх зуба. Я ще не оговталася від дуже реалістичного вигляду вампірських зубів, коли перед моїми очима зʼявилася розгорнута колода карт Таро, яку тримав чоловік дуже невеликого зросту у неймовірно високому чорному циліндрі. Думаю, що цей циліндр, щедро вкритий цукровою пудрою з кафе Du Monde,  вміщав у собі з десяток кролів. Мені здавалося, що навколо мене відбувається театральне дійство і кожна наступна сцена буде ще неймовірніша за іншу. Поки моє волосся всотувало їдкий запах смаженої їжі, маріхуани та алкогольних випарів з легень сотень туристів, я поволі занурювалася у цю атмосферу вічного свята, обмежену однією вулицею. 
Коли я вкотре планую свою чергову поїздку до Нового Орлеану, то знаю, що це місто вкотре закохає мене у свої таємничі історії з запахом легкої цвілі характерної Південними штатам, які я слухатиму насолоджуючись коктейлем Сазерак десь у найприхованіших барах speak easy, інформацію про які я куплю на інстаграмі місцевої юної відьми. 
Востаннє я відвідувала Big Easy напередодні пандемії Ковіду – 19, коли ще світ і гадки не мав про усю небезпеку коронавірусу. Вештаючись вузькими вулицями, я випадково натрапила на музей Марі Лаво, найвідомішої і найсильнішої чаклунки міста, життя якої щільно оповите міфами, легендами та іспанським мохом. В невеличких кімнатах непримітного будиночку зберігався різноманітний старий мотлох. Здійснивши певні ритуали перед чучелом місцевого алігатора, я загадала бажання і, написавши його на папірці, закинула у розчахнуту пащу земноводної істоти. 
Мені хотілося купити у музеї якусь дрібничку на згадку. В невеликій крамниці на першому поверсі, я звернула увагу на маленькі мішечки з синьої тканини, над якими блискучими літерами було написано «Оберіть собі свій грі-грі (gris-gris) на щастя, на долю! » Всередині мішечки були набиті сухим різнотравʼям і мали на меті захистити власницю такого амулету від вроків. Історія амулету походить з країн африканського континенту і також може означати прокльони і побажання лиха. 
Я вирішила обрати грі-грі для захисту мого здоровʼя, бо, як казала моя бабуся, – «Ірко, аби було здоровля, а решта все будеш мати.»
Під час пандемії я, як і багато інших медичних працівників, виконували свій медичний обовʼязок. Я працювала у клініках з людьми, хворими на Ковід-19, підміняла колег, які хворіли, працюючи понаднормові години, але коронавірус обходив мене стороною. Можливо, мене захищав мій амулет грі-грі з музею Марі Лаво у Новому Орлеані або ж маска та  ретельне виконання рекомендацій лихого  американського Доктора Фаучі. Хто зна?