Розділ 11. Великдень.

Я помітила, що стала уникати деяких знайомих українців, з якими я підтримувала відносини за принципом – ми розмовляємо однією мовою і ми з однієї країни, тому ніхто так не може мене зрозуміти, як земляки. Я працювала з людьми з усіх куточків світу і все більше усвідомлювала, що по справжньому мені будуть близькими ті, з якими у нас спільні цінності. Незважаючи на недосконалу англійську, я легко знаходила мову з мексиканцями, філіппінцями, албанцями та американцями різного етнічного походження. 
Була Великодня субота і у моїй локальній українській церкві вже святили паски. Я повернуся до цієї історії, але згадаю свого першого Великодня у США. Якось шукаючи свого гулящого кота Кузю, я випадково набрела на непримітну будівлю у кінці вулиці. Українська православна церква Київського Патріархату було написано на потертій вивісці над зачиненими дверями. Подвірʼя вкривала давно не скошена трава і жодних ознак діючої релігійної інституції я не помітила, хоча будівля мене зацікавила. Наближався Великдень і одного дня біля церкви зʼявилося оголошення, що в суботу ввечері буде служба божа, а в кінці служби святитимуть паски. Церква була зовсім неподалік від будинку, де ми мешкали. Я розповіла про неї сусідам Петрові і Наталці і моїй подрузі Люді. Новина швидко облетіла усіх, хто мешкав у нашому районі. Отже ми вирішили, що святити паску підемо у церкву на сусідню вулицю, а снідати будемо усі разом у Петра і Наталки. Білоруска Маша також вирішила долучитися до нас і придбала собі корзінку, у яку склала продукти, які вона купила у місцевому польському магазині. Нашим кошиком займалася Люда, а я фарбувала яйця, знайошовши у місцевому супермаркеті харчову фарбу. Служба починалася близько опівночі. В той памʼятний рік Великдень припадав на квітень і на вулиці було доволі прохолодно. Маша дуже хвилювалася, бо в неї ще не було такого досвіду. Вона щось намагалася згадати про бабушку і село, але мало, що памʼятала, тому прийшла з своїм продуктовим кошиком раніше, щоб перевірити, чи все вона робить вірно. Ми витягли з її кошика усі продукти, зняли з них цінники і пластикову упаковку, почистили їй хрону, на шмат масла чорним перцем виклали хрестик, поставили свічку і Люда навіть позичила їй невеликого рушника, щоб накрити кошик. Моя подруга  також спекла усім невеликі сирні пасочки. Традиційні паски ми придбали у місцевій українській пекарні. Наш будинок жваво метушився, створюючи тепле відчуття великої родини. Ми бігали сходами з першого поверху на другий, збирали посуд, декорували стіл, прикрашали кошики милими шоколадними зайцями. На порозі зʼявлялося усе більше гостей у вишиванках, чиїсь діти намагалися спіймати переляканого Кузю, який, як і Ніколай, не розумів, чому так важливо, щоб ковбаса правильно лежала у кошику. Хоча, кіт Кузя, у цьому випадку, розумів про ковбасу набагато більше ніж скучающій Ніколай. 
Близько опівночі ми вирушили порожніми вулицями до церкви. На темному небі у хмарах ховався блідий Місяць, вулиця наповнювалася відлунням жіночих підборів, смачно пахла копчена ковбаса. Усі перебували у піднесеному настрої. Під церквою на подвірʼї вже збиралися люди, біліли у темряві рушники, було чутно приглушені розмови, інтенсивний запах копченого мʼясива змішувався з вологістю холодної квітневої ночі, різкими нотками парфумів і цигаркового диму. Тихо рипнули церковні двері, відчинені зсередини. Несміливою вервечкою натовп почав заходити усередину незатишного, тісного приміщення похмурої церкви. Почалася  тиха служба. Церковні співи мали завше медитативний ефект на мій мозок. Мої очі блукали по стінах, але поступово зосередилися на тьмяному блиску ікон. Електричні свічки тріпотіли, відкидаючи примарні тіні на обличчя людей, ніби освітлювали щось приховане глибоко в їхніх душах. Жінка поруч зосереджено розглядала підлогу, її губи ледь рухалися в молитві. 
– Іра, Іра, зараз будуть паски святити прокидайся , – шепотіла мені на вухо Люда. 
– Котра година? 
Я механічно розплющила очі, зрозумівши, що моя голова ще лежала на плечі моєї подруги.
– Вже майже пʼята ранку. Ти усю службу проспала, – сердито зашепотіла до мене Люда. Моя подруга деколи нагадувала мені  буркотливу  українську бабцю. 
– І ти мене не розбудила?, – здивовано спитала я, розминаючи рукою затерплі мʼязи шиї. 
– Ходімо, люди вже шикуються на вулиці, – не відповіла на моє питання Люда. 
Холодне повітря і крижані краплі води з кропила остаточно привели мене до тями. Навколо мерехтіли свічки у кошиках, запах варених яєць і хрону ніяк не давав мені зосередитись на духовній їжі. Священник повідомив, що Христос Воскрес і з вигуками Славімо Христа, люди почали залишати подвірʼя церкви. Ми поволі рушили додому, чоловіки несли на руках поснулих дітей, жінки тихо ділилися враженнями. Навколо лунав гомін, відлунюючись в ранковій тиші, і це створювало дивне відчуття ніби все світилося і пробуджувалося разом із новим днем. 
Ми з Людою любʼязно запропонували друзям подрімати на Кузіному дивані.На великій канапі у вітальні Петра та Наталки дорослі вклали усіх дітей і накрили їх кошлатою ковдрою. Виспавшись у церкві, я пішла шукати свого кота, який, скориставшись нагодою, дременув з нашого вулика. Трохи відпочивши, наш дім знову ожив. Хтось вже зварив каву, хтось сперечався про великодні застільні традиції, накриваючи на стіл. На кухні пахло свіжоприготованими пасками і свіжо натертим хроном. Помолившись, ми почали святкову трапезу. 
Через декілька років я знову стояла на службі вже у іншій церкві у оточенні інших людей і у моїй голові зринули зворушливі спогади про мій перший американський Великдень. У цій церкві усе відбувалося швидко – коротка служба, збір пожертв, кілька крапель води – Христос Воскрес! Виконавши усі релігійні ритуали, вбрані  в вишиванки, з кошиками, накритими рушниками з вишитими хрестами, ми з моїми новими подругам вирішили прогулятися теплою весняною дниною. Світлана, чорнява пишна жінка у красивій вишитій сукні, весело щебетала. 
– І ось ми з моїм трирічним сином пішли на закупи у локальний маркет. Я його посадила в корзину. Біля мене зупинилася жінка, в корзині якої сиділа дівчинка приблизно також віку. Несподівано мій Андрійко вихопив у неї з рота соску і запхав її собі до рота. 
Поглинута власними спогадами, я не особливо прислухалася до цієї розмови, але Світлана розмовляла голосно і обурено. 
– Я з жаху мало не вмерла! Одразу ми пішли в туалет і я йому добре прополоскала рота водою з милом, щоб, бува, якої зарази не набрався від тих чорних, – Світлана дбайливо поправила рушника з вишитим хрестиком на своєму кошику. 
– Якої зарази? , – з подивом спитала я, включаючись у реальність. 
– СНІД, наприклад, – обурено вигукнула подруга Світлани, – як медик, ти мала б це знати! 
– В школі, куди ходить моя дитина , дуже багато малих мексиків. Також боюся, щоб якоїсь зарази не набралися, – емоційно поскаржилася інша жінка. 
Слухаючи цю розмову я почала усвідомлювати, що зовсім не знаю цих людей і окрім вишиванки у мене з ними немає нічого спільного. На жаль, це не поодинокі випадки, коли люди, фрустровані власним невіглаством у історичних, соціальних, політичних, культурних питаннях іншої країни, не звертаються до освітніх установ, щоб розуміти коріння усіх викликів, з якими має така складна демократія у США. Натомість, своїми расистськими висловами вони підливають масла у той вогонь, який може знищити їх самих. Ми усі опинилися у цій країні, тому, що не знайшли своє місце у власних домівках або ж недалекозорі  політичні рішення народних обранців не забезпечили безпеку власної країни, тому ми тут для того, щоб стати повноцінними членами суспільства, які піклуються про добробут кожного, а не стають вкладниками до вже існуючих проблем у інших країнах.