Розділ 10. Кава.

Піт заливав мені очі і стікав холодними неприємними струмками по мʼязах напруженої спини. На додаток до рецептурних окулярів моє обличчя закривав спеціальний пластиковий щиток, який був обовʼязковою частиною інфекційного контролю у купі з одноразовим халатом і процедурною маскою. Я ніяк не могла знайти гемодіалізну  фістулу на руці пацієнта і з усіх сил намагалася не панікувати, щоб його не травмувати. 
– Розважаєшся?— почула я за спиною насмішкуватмй голос своєї дебелої колеги Синді. Притримуючи свою пацієнтку під руку, вона, напнувши маску на задертого догори кирпатого носа, тріумфально рушила до сусіднього діалізного крісла. 
«От сучище!», розпачливо подумала я і в той момент товста голка плавно ковзнула у збільшений отвір хірургічно створеної судини. Я полегшено видихнула, а з обличчя мого пацієнту почала сходити гримаса болю. 
Закінчивши підʼєднання моїх чотирьох пацієнтів до діалізних машин, я пішла на обідню перерву. Заваривши собі кави з пересмажених зерен, я вийшла на вулицю. Синді палила, сидячи на лавці біля дверей. Я присіла поряд. 
– Я би так ніколи з тобою не вчинила, – рішуче сказала я після невеликої павзи. 
– Ти про що?, – Синді випустила дим через ніс і запитально подивилася на мене.
– Це непрофесійно. Це не про тебе і не по мене, насамперед, це про пацієнтів. Ти хотіла вивищитися за рахунок того, що я мала труднощі з голкою. Але у таких випадках найбільше страждають пацієнти. 
Синді здивовано подивилася на мене і, затягнувшись, сердито буркнула. 
– Я не зобовʼязана допомагати  усім, хто не знає, як виконувати свою роботу, – вона виразно подивилася на мене. 
– Це професійна етика, – відрізала я, – командна робота. Нагадати тобі девіз нашої компанії? 
Синді набурмосилася і запалила другу цигарку. Між нами запала незручна тиша. 
– І каву могла б заварити на всіх, – напівжартома сказала я. 
– В тебе що, рук не має? – вона з викликом подивилася на мене, – що ти до мене вчепилася? Я не вмію ні про кого дбати! Я з дисфункціональноі сімʼі. Я хілбілі. Зрозуміло? 
Синді народилася у невеликому містечку Аллеган, що у Штаті Мічиган. Її батько був ветераном Вʼєтнамської війни. Свій пост травматичний синдром він лікував великою кількістю дешевого алкоголю. Його смерть від цирозу печінки не була несподіванкою для сімʼї, швидше полегшенням. Мати Синді невдовзі переїхала жити до свого коханця, покинувши Синді і її сестру близнючку, коли їм виповнилося шістнадцять років. Її сестра невдовзі завагітніла і переїхала жити до батьків свого хлопця. Синді почала навчання у коледжі, але, набравши банківських позик на навчання, спустила усі гроші на розваги так і не отримавши спеціальність медсестри. У локальному барі вона познайомилася зі здорованем Кевіном, який гостював у своєї родини. Кевін був розлученим поліцейським з чотирма дітьми від різних шлюбів і параноїдальною недовірою до всіх жінок і до людей загалом. Вони одружилися через півроку після смерті матері Синді. Її сестра-близнючка стала співмешканкою коханця покійної. Синді мала рацію: очікувати  від неї виявів прихильності та симпатії до  якоїсь незрозумілої їй іммігрантки з невідомої країни, було, щонайменше, нелогічно. Але я хотіла дружити з Синді. Вона була хорошою людиною, але життя до неї було не ласкавим. 
Кевін отримав кращу посаду у одному з поліцейських відділків Чикаго. Синді отримала чотирьох дітей підліткового віку, ненависну роботу: вона у перший ж день пересварилася з усіма, невпевненого у собі чоловіка, який приходив з роботи вночі, будив її і допитував її про те, скільки у неї вже зʼявилося нових коханців. Також вона зустріла нову подругу, англійську мову якої вона ледве розуміла. Синді за усі свої тридцять років ніколи не залишала Аллеган. Це містечко було відомим високим рівнем безробітності і дешевими цінами на нерухомість. Мешканці Аллегану варили метамфетамін - важкий наркотик, токсичні смердючі випари якого вʼїдалися у стіни будинків і гаражів, отруюючи усе навколо. Метафорично висловлюючись, Синді усе життя перебувала у токсичному середовищі, тому у те, що з нею може трапитися щось краще, окрім цього смердючого Чикаго, як вона часто висловлювалася, Синді не вірила. 
Зазвичай, ми намагалися піти на перерву водночас. Одного дня, помітивши, що мої пацієнти запізнюються, вона почала усіляко мені допомагати, чим дуже мене здивувала. Рівно о четвертій по обіді її, як вітром , здуло з процедурної. 
– Я хочу палити, давай вже швидше закінчуй, – гукнула мені Синді.
Впоравшись з своєю роботою, я рушила до нашої кімнати для ланчу і з подивом побачила, що вона заварила свіжу каву, а на столі залишила записку про те, що купила усім морозива. 
Синді мешкала у великому багатоквартирному комплексі з просторим відкритим  басейном, спортзалом і баром-рестораном. Влітку вона мене часто запрошувала в гості у неділю. Ми купалися у басейні, а потім йшли до ресторану. Перехиливши черговий солодкий  лемон-дроп, вона уважно на мене дивилися і щоразу промовляла: 
– Досі повірити не можу, що отак переїхала у це Чикаго і зустріла тебе. І тепер ми сидимо у ресторані і ти знову їж оцих бридких равликів! В Україні є МакДональдз? , - допитувалася вона. 
– У Києві є. В моєму місті немає. 
– Якщо ти візьмеш мене з собою в Україну, то що я там буду їсти? 
– Борщ. 
– Отой жахливий фіолетовий суп, що ти приносила роботу?
– Так. 
– Нічого в світі не примусить мене їсти борщ! , – реготала Синді. 
Через декілька років Синді повернулася в Аллеган. Найперше, що вона зробила, це зустрілася зі своєю сестрою-близнючкою і разом вони розвіяли попіл її матері, урну з яким Синді тримала у своїй вітальні поряд з гігантським акваріумом, з якого зловісно шкірила гострі зуби зграйка дрібних піраній. Нещодавно вона мені написала повідомлення, що дуже рада, що я знову повернулася до написання мого «мамбл-джамбл». Саме так вона колись прокоментувала мій перший есей англійською «My river of dreams.» 
– Я наважилася покинути свого чоловіка - абʼюзера, – додала вона, – ти якось мені сказала, що мої стосунки з ним – це було все, що завгодно, але не кохання. 
– Я не памʼятаю Синді, - з подивом відповіла я, – але ми все можемо пригадати, коли ти знову завітаєш у це нестерпно смердюче Чикаго.