Розділ 9. New York, New York!

Моя найкраща поїздка до цього яскравого, мультинаціонального, галасливого міста ще не відбулася, тому я розповім про мої перші враження людини, яка вперше побувала у такому метушливому мегаполісі. 
Закинувши валізу до крихітної квартири подруги, де вона мешкала з батьками і майбутнім чоловіком, я з захопленням пристала на її пропозицію прогулятися осіннім Нью-Йорком. Ми вийшли з затхлого підʼїзду і одразу вперлися у вуличні ятки з підгнившими овочами та фруктами, над якими кружляли, виблискуючи на сонці смарагдом, товсті, зелені мухи і агресивні оси. Над головою прогуркотів поїзд сабвею і я ледве встигла відскочити у сторону, бо з мосту полилася брудна вода. Помітивши мій спантеличений вираз обличчя, Зоряна констатувала факт – «Це Бруклін». Легкий вітер доносив до нашого слуху уривки російських слів, цигарковий дим і каналізаційний сморід. Спостерігаючи навколо метушню працівників і відвідувачів численних етнічних крамниць і перестрибуючи глибокі калюжі, ми мало не опинилися під колесами автівки, водій якої хутко опустив вікно і щось верещав у наші спини англійською, хоча ми й переходили на зелене світло. «Придурок!», – обурено вигукнула Зоряна і , піднявши руку догори, тицьнула йому середнього пальця, не обертаючись .
Я і Зоряна прибули до США років чотири тому, але  на той час в нас було більш відмінних досвідів, ніж спільних, окрім того, що ми мешкали у одній країні. Життя у Великому Яблуку дуже відрізнялося від життя у Місті Вітрів. 
Зоряна вже мала нагоду відвідати Чикаго, відгукнувшись на моє запрошення.  «Нарешті відчула, що живу в Америці», – поділилася вона враженням під час суботнього сніданку у ресторані, в якому я колись працювала. «Здається, в Чикаго я б швидше вивчила англійську», – зауважила моя подруга. 
Справді, на перший погляд перебування у етнічних анклавах, де навіть навчання доступно російською чи українською, наче тобі полегшує життя, але водночас і негативно впливає на загальний персональний розвиток і інтеграцію в нове суспільство. 
Бруклін справив на мене гнітюче враження. Я не бачила сенсу змінювати країну, щоб потім опинитися у часовій капсулі ностальгії, як муха у бурштині. 
Ввечері наречений та наречена запропонували мені вийти  у люди і рушити  Бруклінським мостом до найвідомішого району Нью-Йорку – Манґеттен. Місто складається з пʼяти районів: Бронкс, Бруклін, Мангеттен, Квінз і Стейтен Айленд, які мають обмежене самоврядування з певних питань, але підпорядковуються органам влади Нью-Йорку. Манґеттен є найменшим, але водночас найбільш густонаселеним. Манґеттен вважається багатьма американцями культурною, фінансовою, інформаційною, розважальною столицею світу. Тільки на момент свого перебування, я найменше про це думала. Манґеттен вражав неоновим сяйвом чисельних реклам на стінах гігантських хмарочосів,  тисячними натовпами людей на вулиці о півночі (у Чикаго стільки людей на вулицях можна побачити хіба у дні музичного фестивалю Лолапалуза.) Саме Нью Йорк - це місто, яке ніколи не спить. Та Чикаго мені вже видавалося більш комфортнішим і спокійнішим. Також я зрозуміла, що, хоча найбільша українська громада знаходиться саме в Нью-Йорку, але в Чикаго відсутні великі російські спільноти. Ми ще довго вешталися нічними вулицями, вливаючись у етнічно та культурно розмаїті натовпи. Я думала про те, що життя цікава штука - ще донедавна ми з моєю подругою ходили псячими стежками до школи, а за декілька років обидві прогулюємось вулицями Столиці Світу. Всюдисуща легенда про американську мрію знайде тебе у будь-якому куточку планети, хоча, зваживши  на стабільно високий рівень імміграції з Західної України останні два століття загалом через війни та імперську агресію Російської Федерації та всіх політичних метаморфоз, які з нею відбувалися впродовж сторіч, це швидше сумно і передбачувано, ніж захопливо. І хоча буремні девʼяності вже залишалися позаду, навіть такій поверхнево політично освіченій людині, як я, вже ставало усе більш зрозуміліше, що системні зміни у країні навіть не на початковому рівні. 
Зранку нам усім бракувало місця у тісному просторі крихітної квартири моєї подруги і часу для персональної гігієни у туалетній кімнаті. Зоряна сказала, що зачіски і макіяж нам зроблять у локальній перукарні, тому ми втрьох – Зоряна, я і її мама поспішили до салону. Жінки були там частими відвідувачками, тому дві літні перукарки не шкодували компліментів для красавіци-нєвєсти і її очароватєльной мами, присвячуючи їх зачіски трагічній історії башт–близнюків. Нарешті і я, як та бідна родичка, дочекалася черги свого начосу, а на прохання зробити мені макіяж дебела перукарка з жирними чорними стрілками голосно сказала – «Ето нє твой дєнь! В центрє вніманія должна бить нєвєста!» Тільки в Нью-Йорку можна знайти такі законсервовані у часі мікрокапсули типового дистильованого совкового хамства, але я вирішила не псувати собі настрій, тому стійко витерпіла наругу, даючи собі тверду обіцянку, що ноги моєї більше не буде у жодних Європєйскіх салонах. 
Весілля було гарним - наречена Зоряна, по особливому красива в цей день, світилася і ззовні, і з середини, схвильований наречений не відпускав її руки, розчулені батьки нишком втирали сльози у куточках очах, усміхнені перехожі щиро бажали щастя молодим, прогулюючись теплими, осінніми вулицями Центрального Парку, де відбувалася фотозйомка. Рускоговорящій фотограф, літній молдаванин Базілє мав привітний вираз обличчя але, отримавши порцію хамства у перукарні, я так і не наважилась попросити його про індивідуальне фото. 
Найбільше мені сподобалася поїздка лімузином від Центрального Парку до російського ресторану «Татьяна» на набережній Брайтон Біч. Можливість пити, нехай навіть дешеве вино, і милуватися хмарочосами, перетинаючи  острови велетенськими мостами, настільки мене захопила, що якось перебуваючи у відпустці в Україні, я замовила Лімо і катала свою маму вулицями Франківська і до нашого села.  Ми накрутили льоки, як казала мама, і вбралися у довгі сукенки. Ми також пили вино і веселилися. А потім ще й допили з нею пляшку вермуту «Мартіні» біля підʼїзду, пригощаючи усіх сусідів, поки водій та чоловіки виштовхували лімузин на рівну дорогу , бо одне колесо засіло у великій ямі в асфальті під будинком. 
Вишуканий ресторан «Татьяна» зустрів нас галереєю звьозд епохі USSR. З фотографій по американські усміхалися кобзони і шафутінські, столи ломилися від тарелів з салатами «Олівʼє» та «Шуби», з пельменями, варениками, і копченою скумбрією. Американці, не посвячені у тонкощі політичних відносин націй у тюрмі народів, мали усі підстави думати про спільну гастрономічну спадщину, яка добре лягає у концепцію «адін народ». Також я вперше скуштувала кускус з бараниною, який мені добряче посмакував. Коли розслаблені гості витанцьовували і хором підспівували «Давай, брат, налєй, за бізнесменов і врачєй!» , я знову стояла на березі Атлантичного океану, намагаючись зібрати розбурхані думки докупи. У голові  пульсувала одна чітка думка – хто я є? Чи я також частина оцього строкатого натовпу, який ностальгує за совєтскім союзом у всіх його марнославних гротескних проявах чи я та, чия ідентичність виявляється у споживанні раз на рік вареників на День незалежності у національних  костюмах на парковках українських церков великих американських з міст? Хто я є?