Розділ 8. Мої коти. Частина перша.

–Ти запізнишся на літак. Залиши нам ключі і ми тут його почекаємо після того, як відвеземо тебе у аеропорт, – запропонувала Оля, присівши на стільця. 
–  В мене є ще час. Я ще раз пробіжуся сусіднім блоком. Він деколи лазить у сусідські гаражі. Полює там. Ви почекайте тут. Я швидко. 
На вулиці моросило. Я, схопивши куртку і парасолю, хутко збігла сходами до низу. 
 Незважаючи на зміну міст та країн, деякі речі залишалися бетонно стабільними у моєму житі. Я постійно заводила собі котів і постійно їх шукала. 
Коли мені було вісім років я врятувала свого першого кота. Ми поверталися зі школи з моїми друзями. Відкрити люки були радянською нормою і, якщо втрапиш у такий, то це було цілковито твоєю провиною, бо «треба дивитися під ноги». Мій шлях до будинку, де винаймали кімнату мої батьки, пролягав попри стару їдальню місцевої бурси, як називали у нас у місті ПТУ.  Здоровенний каналізаційний люк біля їдальні був часто відкритий, бо робітники санітарної служби, яка його обслуговувала, не мали наміру перепрацьовувати, кожного разу його відкриваючи. Коли ми наблизилися до смердючої діри у горбатому асфальті, з неї долинув жалібний мявкіт. Ми оточили діру, з цікавістю зазираючи у гидотні нутрощі каналізації. Я побачила миршаве кошеня, яке сиділо на бетонному виступі біля металевих сходів і налякано кричало. Я не памʼятаю, які мене охопили почуття. Мені подобалося піклуватися про тварин, тому я вирішила спуститися у люк залізною драбиною і витягнути брудне кошеня. Я була сміливою дитиною, набагато сміливішою, ніж, коли я подорослішала. Не було жодного крислатого дерева у нашому місті, на яке я не спробувала видертися, не було жодної закинутої будови, яку я б обминула, не було жодних, не ходжених мною, стежок.  Тому оцінивши , на мою дитячу думку, мінімальні ризики, під схвальні вигуки моїх малих друзів, я успішно провела цю рятувальну операцію. Господиня будинку виявилася чуйною людиною. Коли у неї та у моєї мами закінчилися усі добрі слова, поки мене і кошеня відмивали у великій мильниці на кухні, вона любʼязно погодилася залишити кицю жити у сараї. Це було кращим варіантом, ніж втопитися у смердючій каналізації чи бути роздертою безпритульними собаками. Кицька також не скаржилася і віддячила тим, що вигнала усіх мишей з сараю, перетворившись на справжню хижачку. 
За рік батько отримав квартиру і ми переїхали в новий район. Мій тато був проти будь-яких домашніх тварин у квартирі. «Коти та собаки мають жити у дворі» , – казав він. «Пес має бути припнутим на ланці і охороняти будинок, а коти мають ловити мишей.» Світогляд мого батька був дуже функціональним. Усе в ньому, кожен та кожна,  мали робити свою роботу і виконувати певну функцію. Наприклад, я мала ходити в школу, робити домашнє завдання, мити посуд і виносити сміття. Домашні тварини вносили хаос. На авторитарну думку мого батька, вони не могли виконувати жодної корисної функції у квартирі, окрім, як розносити шерсть і гадити по кутках. Мама такого погляду не поділяла, тому дозволяла мені приносити поранених тварин і птахів додому, де ми їх лікували, облаштувавши невелику лікарню на балконі. Балкон мамі вдалося відстояти. 
Я дуже любила мамину подругу, тьотю Галю, яка мешкала у Івано-Франківську. У неї були добрі очі, великий, пухнастий кіт Вася, затишний безлад у великій квартирі з обдертою зручною канапою, на якій вона мені дозволяла сидіти з ногами. І завжди пахло кавою, цигарками і котячими мітками. Васю хотіли усі власники кицьок у районі, тому раз на три місяці тьотя Галя могла собі обирати васіні плоди кохання з сусідськими кицями. Тієї неділі ми їхали до Франківська забирати кошеня, яка мама мала віддати своїй співробітниці. Повертаючись додому маршруткою, я тримала у руках невелику коробку, застелену старою пеленкою, на якій сиділо сіре, кошлате, налякане створіння. Кошеня тихо попискувало, а я міцно притискала коробку до грудей, розуміючи, що це вже мій скарб і я за нього буду боротися. Прибувши додому, я зачинилася з кошеням у ванній кімнаті і почала безстроковий страйк, унеможлививши батькам доступ до туалету. Витримавши декілька годин усі батьківські вмовляння, благання та погрози, я, знесилена від плачу, нарешті відчинила двері ванної кімнати. Батько дозволив залишити Лордіка, а я шмарклями підписала договір про щоденне миття котячого туалету і прибирання котячої шерсті. Мамину співробітницю запевнили у неабиякому сексуальному потенціалі Васі і вона  погодилась почекати на своє кошеня. Я не знаю, що саме спонукало мене назвати кота Лордом. Було у ньому щось шляхетне. Кіт мабуть розумів, що він залишився у нашій квартирі на правах нелегального мігранта, тому, коли виріс, навчився дзюрити в унітаз, довівши моєму батькові свою функціональність. Перетворившись на розкішного, постійно вичесаного самця, кіт незабаром почав розбивати на друзки серця усіх місцевих кішечок. Мої батьки виявили нечувану гуманність і зберегли його котяче статеве причандалля, тому весну та літо він проводив на вулиці, тішачи любощами вуличних киць. Вікна в нас були завжди відкриті, щоб я могла чути, як місцеві дітлахи горланили на вулиці « Ірка, ми знайшли твого кота!». Тоді я спускалася вниз, інколи доводилось лізти на дерево, або на дашок підʼїзду, щоб забрати додому мого шляхетного героя-коханця. 
Лорд загинув у віці трьох років, коли впав з балкону четвертого поверху і вдарився грудиною до телевізійної антени, що стриміла з балкону другого поверху. Кіт ще був живий, коли батько його приніс додому. Я вперше побачила, як плакав мій тато, притискаючи до грудей понівечене тільце нашого нещасного Лордіка. Сусідська кішка була вагітною, тому за декілька місяців у нас зʼявився чорний, як нафта, Марчелло, син покійного Лорда. 
Я голосно  кузькала і кицькала безлюдною вулицею, розмірковуючи, про те, що більшою безвідповідальністю буде залишити мого кота на вулиці, аніж пропустити весілля шкільної подруги. У моєї подруги був наречений, родина і багато друзів. У мого кота Кузі була тільки я. Ставши навколішки перед черговим гаражем, двері якого мали доволі широку шпарину внизу,  я побачила хитру сіру морду, яка дивилася просто на мене.