Розділ 7. Et cetera.

Я вирішила серйозно зайнятися вивченням англійської мови. Тому повідписувалася від усіх цих kartina.tv., де у пакеті з пʼятьма українськими каналам додавалося тридцять російських. Вирішила дивитися американське телебачення і купила підписку на Нетфлікс. З Нетфліксом почала не висипатися, бо переглядала усе підряд, як запійна алкоголічка. Одночасно мене накрила сорок третя хвиля ностальгії, але ця була якась надзвичайно потужна. Зареєструвалася на сайті мета.ua під російським ніком, щоб спілкуватися з українцями. Я колись мешкала у столиці, навчаючись, і русифікація мене мабуть переборола у той момент. Якось  на цьому сайті , у темі «Подорожі» я завантажила фотки вулиць Чикаго. На ранок я так відгребла  від корєнного кієвляніна з американським ніком Джош і жінки з Донецька зі світлим імʼям Любовь, що думала видалитися звідти. Вони мені писали якусь агресивну фігню про піндосів. Але мої нові знайомі з Борислава, Горлівки і, знову ж таки Києва,  допомогли мені відбити атаку відбірного матючиння від місцевої інтелігенції, тому я передумала. Зависла там з ними на сім років. На жаль,  так ми ніколи і зустрілися в реалі, хоча тримаємо контакт понад
декаду. В 2015 році Юра, мій знайомий з Мети, написав, що йде на війну. Перед тим ми обговорювали якийсь американський комедійний фільм. 
– Навіщо тобі це? - написала я. 
–  Хтось має йти захищати країну. 
–  В кросівках? 
–  Та хоч би в кросівках. 
– Давай я куплю тобі берці і бронік. І аптечку. Я куплю все, що хоч якось тебе захистить. 
– Було б добре. Справді, купиш? 
Мені складно було уявити, як можна наважитися йти на війну без жодної підготовки і спорядження.
Але про це згодом. 
Тим часом я багато працювала. Переглянувши усі американські  серіали про лікарні, я подумала, що тема гемодіалізних клінік мінімально розкрита. Хоча в гемодіалізних клініках немає жодного екшену, а тільки нудна рутина. І пацієнти, тобто люди. Особливість діалізних клінік у тому, що у середньому одна процедура триває 3.5 - 4 години, сумарно у часі з очікуванням близько пʼяти годин перебування у клініці три рази на тиждень. Я так часто і родину не бачу, як пацієнтів нашої клініки. Мимоволі, незнайомі тобі люди стають частиною твого повсякденного життя. Ти також стаєш людиною, яку вони бачитимуть до кінця свого життя, три рази в тиждень. 
До деяких людей дуже привʼязуєшся. Я памʼятаю, коли вперше плакала, отримавши невтішну новину про смерть моєї пацієнтки. Моя менеджерка сказала, що у всіх нас є свої люди серед пацієнтів, втрату яких ми будемо глибоко переживати. 
Роуз було девʼяносто чотири роки і важкі хвороби не давали їй спокою, але я ще не зустрічала такої життєрадісної і цікавої жінки! Вона мешкала у будинку перестарілих. Там літня жінка  мала окреме помешкання. Водночас, у будинку знаходився медичний персонал, який допомагав резидентам у разі потреби. Декілька днів на тиждень Роуз працювала бухгалтеркою у офісі свого ж будинку. Також вона малювала і писала мемуари. Якось жінка мені розповіла, що не знає, як її сімʼя сприйме її спогади. Роуз була з великої італійської родини. Вона рано одружилася і вони мешкали з чоловіком і родиною у італійському районі. По сусідству оселився її далекий кузен з сімʼєю. Перше романтичне кохання  Роуз у юнацькі роки. Коли Роуз народила четверту дитину, то часто була вдома сама. І до неї почав навідуватися сусід. Вони щоранку пили каву з канелоні, він допомагав їй з дітьми. І вона розуміла, що досі була у нього закохана. 
– І що трапилося далі?, – наважилася спитати я. 
– Та нічого, – відповіла вона тепло посміхнувшись, – у них також народилися дітки. Потім вони переїхали у інший район, у всіх зʼявилися інші клопоти. 
– Ви кохали свого чоловіка? 
– Мій чоловік був чудовою людиною і його дуже поважала. І любила. Але це було інше почуття, більш зріле. 
– Це сумна історія?
– О, ні, Айріна, я дуже щаслива жінка і в мене було прекрасне життя. Але я хочу, щоб мої внуки і правнуки, та й навіть діти знали більше про мене, як особистість. 
« Круто було б мати якісь родинні мемуари», - думала я. На жаль, усі мої бабусі та дідусі померли рано. І мені було прикро, що, окрім їхньої родинної ролі, я мало про них знала, як про людей. 
В Роуз була велика, розгалужена родина. Якось вона мені розповіла про те, як її донька удочерила дівчинку з Китаю. Зараз її онуці було вже тринадцять років і вона з батьками полетіла до країни свого народження. Якось дівчинка спитала, чому мама її залишила. «Їй було дуже важко, – відповіла її мама, – вона боялася, що її безробіття і бідність матимуть негативні наслідки для твого життя.» Дитина подумавши, відповіла « Мені дуже прикро, що моїй мамі довелося мене віддати. Я сподіваюся, що в неї усе добре.» Історії Роуз завжди були дуже зворушливими. Перед своєю смертю, вона дуже тішилася і пишалася однією з своїх правнучок, яка тільки отримала ліцензію пілотесси і служитиме у Військово Повітряних Силах США. 
Тим часом життєві зміни не забарилися. Люда вийшла заміж за поляка Янека і переїхала до нудних, спокійних, безпечних сіл, які місцеві називають «burbs» і дуже пишаються, бо це ознака статусу мешкати  у «burbs», а не у тому смердючому, перенасиченому мігрантами, кольорами і акцентами, небезпечному Чикаго. Тільки чомусь, коли мешканців «burbs» запитають у інших містах, звідки вони є, то більшість цих людей гордо відповідатимуть - народилися і виросли у Чикаго! 
Я також невдовзі вийшла заміж і змінила помешкання. В кімнату на горищі поселилася молода пара. Люди дуже зраділи, що невелике помешкання було ідеально обладнане для кота. 
Я припустилася однієї помилки, не написавши жодної історії про мого вірного компаньйона кота Кузьму. Тому наступний розділ присвячу моєму дорогому, на жаль, вже покійному,  котячому другові.