Розділ 6. День Незалежності.

Спустившись на землю, ми тепло і емоційно попрощалися з красенем-пілотом. Вмостившись у наземному транспорті, я дістала свого телефона у передчутті відсутності пропущених дзвінків і не помилилася. Я набрала Наталю. 
–Ми щойно прокинулись,– відгукнулася вона. 
– Ми щойно приземлилися, – відповіла я. 
– Ми думаємо піти у парк з печерами, ви як? – запропонувала Наталя. 
– Люда, ти хочеш в печери? 
– Я за будь-який кіпіш, – ейфорично відповіла Люда. Вона ще перебувала у піднесеному настрої після польоту. 
– Зустрінемось у печерах тоді. Па. 
– Москалям телефонувати будеш?, – саркастично спитала Люда. 
– Буду. Ми ж разом приїхали. 
Я знайшла  у телефоні Машу і натисла кнопку виклику. 
– Ви де?, – почула я її роздратований голос. 
– Ми літали. Які у вас плани? 
– Ми ще не думали. Я ще маю вкласти волосся, піти поплавати у басейні і я голодна. Коля, Коля, – зарепетувала вона, – ти не купив картку до фотоапарата! Іди купи картку! У мене немає жодної фоточки у новій сукні! 
– Ми будемо у печерах, – я тримала телефон якнайдалі від вуха, – па. 
Люда переможно подивилася на мене. 
– Останній раз я з ними кудись поїхала, – попередила вона мене. 
–  Будь ласка не починай. Вони що мають з тобою за руку усюди ходити? 
– Якщо не хочуть ходити за руку, то нехай їдуть собі самі!, – обурилася Люда і завела двигуна. 
Дорогою я розбирала стос усіх тих брошур, які моя подруга узяла у мотелі. Печери знаходилися у Національному Парку з дивною назвою Ха Ха Тонка. У перекладі з мови індіанського племені Осейджів – вода, що сміється. Мені на очі потрапила інформація про руїни замку, збудованого у європейському стилі. Історія будівлі розповідала наступне: у 1905 році багатій з Канзасу Роберт Снайдер вирішив розпочати будівництво замку своєї мрії. Він прикупив добрячий шмат землі разом з невеличким озерецем і почав втілювати свій амбітний і екстравагантний проєкт у життя. Чоловік навіть замовляв будівельні матеріали з-за океану, щоб досягти певних архітектурних особливостей таких споруд. Але йому не довелося насолодитися життям у замку ностальгічній мрії, тому що наступного року він загинув в одній з найперших автомобільних аварій у Міссурі. Будівництво перейшло у спадок до одного з його синів, якому вдалося закінчити батькову мрію у 1920 році. Постійні судові позови за право на володіння землею, на якій стояв замок, виснажили банківські рахунки його багатих предків, довели чоловіка до банкрутства, бідності і депресії. Згодом замок перетворився на готель та гостинний двір, а в 1942 році був повністю знищений у результаті пожежі. 
У 1970 році влада штату викупила у нащадків Снайдера руїни мрії їх дідуся і зберегла їх, як історичне надбання краю, зробивши візитівкою парку. 
– Їдемо до замку, – скерувала я. 
– Звідки тут замки? – здивувалася моя подруга. 
– Приїдемо розповім тобі, – пообіцяла я.
Водіння давалося моїй подрузі заввиграшки, але місцина була гориста, незнайома і мені було спокійніше, коли ми обидві слідкували за дорогою. 
Подолавши крутий підйом ми виїхали на гору. У Національному парку  панували тиша і спокій і тільки вітер писав якусь складну увертюру нотами іолічних тонів.  Замок ми побачили одразу, вірніше його руїни. Хоча це навіть руїнами було складно назвати, якщо ви хоч колись бачили руїни замку Потоцьких-Сенявських у місті Бережани. Ото руїни! Там за усю незалежність України були десятки дуже вдалих спроб місцевої влади зробити  ці руїни найкращими руїнами в країні, симулюючи реставраційні роботи. Не те, що ці американські лохи – знайшли якийсь обпалений кістяк мрій мерця з минулого століття, почистили, прибрали, назвали історичною памʼяткою і ще й пишаються цим! 
Чоловіка з минулого століття я розуміла – місцина була справді чудова: високий пагорб, вкритий густим лісом під чистим небом, яке милується своїм відображенням у дзеркальній поверхні озера під горою. 
Блукаючи навколо самотніх стін, нам стало сумно. Смуток у мене зʼявлявся часто, коли я подорожувала Сполученими Штатами Америки. Тут люди любили свою   країну і дбали про неї. В США речі часто не є вишуканими, чи супер стильними. Вас не намагатимуться тут здивувати якимись неймовірними та вибагливими  дизайнами – речі мають  бути простими  в користуванні, функціональними і надійними. 
Відомий Парк Печери нареченої і Гори   Грому ми знайшли усього за декілька миль, спускаючись дорогою з пагорба вниз. Ось тут ми нарешті побачили натовпи малих і великих людей, які жваво гомоніли навколо, купляли самоцвіти, наминали святкові хот-доги і грали в різні ігри. Згодом підʼїхали Петро з Наталею та Маша з Ніколаєм. 
В мене був вже печальний печерний досвід у штаті Кентакі, тому я планувала половити гав навколо, але печера нареченої мала тисячолітню історію і трохи побачила за своє життя, на відміну від мене. Я купила квиток. 
У печерах штату Міссурі росте велика кількість сталактитів і сталагмітів. У печері нареченої ці природні утворення формують камʼяну гігантську фату, яка наче жива, вогка тканина спадає камʼяними складками і драпірує простір. Видовище неймовірне. Хочеться там залишитися, щоб сповна відчути усю магію печери наодинці. Колись тут ховалися від негоди аборигени, згодом часто навідувалися невгамовні дослідники і археологи, а після закінчення будівництва дамби у 1929 році село Lake of the Ozarks почало активно заселятися людьми. Перші власники печери вирішили зробити її доступною для відвідування усім бажаючим. Також з 1949 року  і до сьогоднішнього часу у печері почали проводити церемонії вінчання. 
Вдосталь намандрувавшись печерами,  ми вирішили перекусити. Хтось зауважив, що бачив по дорозі вказівник з назвою бару на озері. Вирішили, що Петро з пасажирами їхатимуть попереду, а ми з Людою слідуватимемо за його автівкою, щоб не пропустити вказівник. «Dog Days Bar and Grill» на узбіччі ми скоро побачили вказівника, збитого з кострюбатих дощок, і повернули на невелику польову дорогу. 
Проїхавши ще милю, ми дісталися  великого озера, на березі якого розташувалися численні пірси. До них були привʼязані водні мотоцикли і човни відвідувачів бару.  Посередині відкритого приміщення знаходився довгий шинквас , навколо якого яблуку не було де впасти. Справа від шинквасу розмістилася невелика сцена, на якій ковбой з голим татуйованим торсом затягнув перші акорди пісні  «Smoke on the water». Одні відвідувачі, перехиливши чарчину залишали бар, інші присідали на порожні місця. Людей усе прибувало і прибувало. Нам чудом вдалося знайти шість крісел за шинквасом. Замовивши пиво та бургери, ми ділилися враженнями від сьогоднішнього дня з цікавістю розглядаючи галасливих місцевих. 
– Звідки ви родом, народ?, – запитав білявий бармен. 
–  Росія.
– Білорусь
– Україна. 
– Україна це де? – розгублено закліпав очима бармен. 
– Біля Росії, ми адін народ, брати- словʼяни, – пояснила йому Маша. 
– Гониш собі?, – зі здивуванням озвався мовчазний Петро і втупився в Машу пильним поглядом. 
– Ну, какая разніца, рєбята, – примирливо сказав Ніколай. 
Бармен з цікавістю спостерігав за ситуацією, яка склалася. 
– Україна – незалежна країна, Машо. Якщо ти раптом не знала, – різко зауважила я. 
– Ну, ви, українці, завжди вважали себе кращими за інших. Навіть мову свою усім навʼязуєте, коли іншим зручно говорити російською, – з викликом заявила Маша. 
– Що ти, блядь, сказала?, – Люда загрозливо підвелася з стільця. 
– Хей, народ, у вас усе гаразд? – бармен, зрозумів, що розмова між нами набула ворожих відтінків. 
– Все ок, – відповів Петро, – закрийте нам рахунок, будь ласка. 
Запанувала незручна тиша. Люда мовчки взяла своє пиво і попрямувала до сцени. Петро сказав, що вони з Наталею втомилися і повертатимуться в мотель. Маші з Ніколаєм довелося покладатися на великодушність Петра, бо вони приїхали усі разом петровою автівкою.
– Ми ще залишимось, – сказала я. 
– Обережно тут, – відгукнувся він, – на звʼязку, але покриття тут немає, тому довго не затримуйтесь. 
Я, захопивши своє пиво, намагалася роздивитися у натовпі Люду. Вибухнули перші салюти на озером, народу усе прибувало і наземним, і водним транспортом. Я побачила мою бунтівну подругу у відблисках салютів. Вона палила, притулившись до однієї з деревʼяних балок, які тримали накриття над баром. Я тихо підійшла до неї і мовчки стала поруч. Моя подруга першою порушила тишу, 
– Навіщо вони тобі? 
– Хто? , –  не зрозуміла я. 
– Ну ці усі … машіколі. 
– Серед них є також нормальні люди. Не всі однакові. 
– Не всі, – погодилась Люда, – але чи можеш ти жити так, наче їх не існує? 
– Але вони існують. Я не розумію, про що ти говориш. 
– А ти уяви, що не існує. І тобі не потрібно думати про те, чи хороші вони, чи погані. Уяви, яким би прекрасним був світ! Уявляєш? 
Довговолосий музикант промочив деренчливе горло міцним дрінком, який йому любʼязно купив хтось з натовпу, недбало накинув картату сорочку на плечі і рішуче взяв перший акорд. Люди почали поволі підводитися і щільніше оточувати сцену. Знову несамовито гримнуло і в небі розсипалися яскраві сині зірки. Ми підняли голови догори. Навколо нас наростало мелодійне багатоголосся, що  славило хоробрість вільних людей, які віддали життя за незалежність своєї країни.