Глава 5. Робінсон.

Я стояла біля дверей і боялася увійти у кімнату. Я знову не підготувалася до екзамену. Я не змогла знайти підручника, я загубила підготовчі завдання, я проспала, я не засвоїла матеріал. І за зачиненими дверима аудиторії знаходилися люди, які про це знали. Мене охопив жах і відчай. Громом серед ясного неба мою свідомість розірвали перші гітарні акорди пісні гурту Ministry «N.W.O.» «It is aright, it’s alright, it’s alright!», — волав  хриплим голосом ранковій тиші Алехандро Рамірез Касас, рятуючи мене від чергової невдачі. 
– Бляха, я ніколи до цього не звикну, – почувся роздратований голос Люди з іншого кутка кімнати, – зміни вже тут божевільну мелодію нарешті! 
– Я знову здавала екзамени, – я намагалася перекричати шаленого вокаліста. 
– Здала?, – сонно поцікавилася моя подруга. 
– Та я їх ніколи не здам, бо я ж нічого не знаю! Принаймні, цього ще жодного разу не трапилося у моєму сні.
Мені нарешті вдалося знайти телефон під ліжком і вимкнути деренчання  електрогітар. Я без ентузіазму почвалала у ванну кімнату. «Що у нас сьогодні за планом? А, політ на гелікоптері!, – думала я, витискаючи зубну пасту на щітку, – уяви не маю,чого очікувати від цієї пригоди.»
Люда наполягла на сніданку і ми повернули до просторої зали на першому поверсі, з якої линули масні пахощі дешевої кави  і смаженого бекону. Сніданок подавали о сьомій ранку і о восьмій годині вже було людно і гамірно. Гості мотелю накладали собі повні тарілки яєшні, картоплі, млинців, политих кленовим сиропом і прикрашених смужками засмаженого до хрусткої скоринки бекону. Я налила собі гарячої кави, додавши велику кількість вершків, щоб хоч якось замаскувати гіркий смак горілих кавових зерен; підсмажила у тостері пухкий шматок солодкавого хліба з корицею і поклала на нього декілька смужок бекону середньої просмажки. Товста бельгійська вафля вже втонула у вершках з балончику і Люда взялася прикрашати її нарізаними полуницями. Ми зайняли столик у тихішому куті кімнати подалі від буфету. Я жувала свій імпровізований сендвіч і потайки роздивлялася високих міцних чоловіків і жінок різного віку. Більшість з них були сильно засмаглими, вдягнутими у шорти та футболки з патріотичною символікою, їх відкриту шкіру рук і ніг вкривали численні  татуювання, подекуди хаотичні  і смішні. Я ніяк не могла відірвати погляд від ніг однієї жінки, на яких двійко городніх гномів лізли драбиною правою ногою , а ліву обвила  стрічка з написом «blessed to be alive». Я виросла з переконанням, що татуювання - це така таємна мово знаків, якою володіють злочинці і усілякі маргінали, які таким чином хизуються один перед одним своїми непривабливими вчинками. Тому я усіляко намагалася збагнути таємницю гномів на драбині, які дерлися догори засмаглою литкою незнайомки. 
– Це ж має щось означати?, – прошепотіла я до Люди. 
– Можеш не шепотіти, – відповіла вона, намастивши збите масло на шматок вафлі, – тут нульова ймовірність, що хтось розуміє українську, – не має, може їй просто гноми подобаються. 
– Це ж треба так любити гномів!, – я щиро здивувалася. 
– А ти б зробила собі татуювання? 
– Не думаю, – відповіла я, відкусивши масного бекона, – уяви не маю, щоб я хотіла мати на власній шкірі усе життя. 
– Бекон, – засміялася моя подруга, – ти ж любиш бекон? 
– Люблю, але не настільки, щоб набити шматок свинини на своєму тілі, – задумливо відповіла я. 
Поснідавши, ми вийшли на парковку. Люда з гордістю дістала ключі від автівки зі своєї сумочки і, виставивши руку вперед, натисла кнопку «замок». Її автівка привітно кліпнула передніми фарами, любʼязно розблокувавши двері для своєї власниці. 
До потрібного місця нас довів язик, брошура з картою і недолуга навігація, яка наче намагалася заплутати і нас, і наш слід.
Успішно подолавши усі перешкоди,  ми, майже порожньою сільською дорогою через горби та ліси, прибули на місце стоянки гелікоптера. Навколо було зелено і самотньо. Посеред галявини, на пагорбі причаївся непримітний будиночок. Запаркувавши автівку, ми зайшли в середину хатини, де нас зустріла миловидна літня жінка. Ми привіталися, показали брошуру. Жінка скерувала нас у інші двері, навпроти вхідних. «Вийдіть назовні і чекайте на пілота. Стійте на деревʼяному настилі і нікуди не звертайте.» Ми слухняно покинули приміщення через вказані нею двері. Деревʼяний настил вів до невеликої площадки, на якій стояв крихітний гелікоптер синього кольору. Я намагалася прочитати назву, виведену червоними літерами на синьому корпусі. Поряд з гвинтокрилом стояв стрункий, молодий чоловік. Запримітивши нас, він привітно помахав рукою і рушив у нашому керунку. 
– Симпатичний, – з захватом сказала моя подруга.
– Наче іграшковий, – в моєму голосі було багато сумніву. 
— Ти про що? 
– Я про цей «Robinson». Навіть не впевнена, чи він зможе підняти нас  трьох у повітря. А як гепнеться…
Я не встигла висловити свої похмурі передбачення, бо пілот бадьоро з нами привітався. Люда, яка терпіти не могла американських смолтоків, несподівано посміхнулася широкою українською посмішкою і почала пускати очима бісики, кокетливо забираючи з обличчя довгі пасма русявого волосся. Пілот мав вигляд такого собі крутого голлівудського красунчика спортивної статури, з рівною засмагою і яскраво синіми очима. 
– Вперше?, – спитав він, помітивши неприхований вираз стурбованості на моєму обличчі. 
– Ага, – відповіла я. 
– Вам сподобається, – запевнив він, – я зазвичай працюю у Каліфорнії, але щось цього сезону в нас мало бажаючих, тому я вирішив спробувати Міссурі, бо тут зараз розвивають туризм у штаті. Ви звідкіля? 
– З Чикаго, – сказала Люда. 
– Моя сестра мешкає в Чикаго. Я все ніяк не знайду часу її відвідати, – блиснули на сонці білосніжні зуби. 
«Дантист у нього відмінний», зауважила я про себе. 
Пілот сказав, щоб ми гусаком йшли за ним деревʼяним настилом. Я все ще ніяк не могла прийти до тями від розмірів цього Робінсона. Чомусь мені видавалося, що гелікоптери мали б бути хоч трохи більшими. Люда перебувала у стані ейфорії. Вона вмостилася поряд з пілотом, а я зайняла місце позаду них, дивуючись, що мені того місця вистачило. Чоловік видав нам чорні навушники, з яких стирчав мікрофон. І пояснив як розмовляти. Мені почало видаватися, що я перебуваю на зйомках якогось пригодницького фільму «Знесені вітром 2.0».  Незважаючи на занепокоєння, я зауважила, що чи не вперше бачила Люду такою щасливою. Вона наче сяяла зсередини, усмішка не сходила з її обличчя, волоссям бавився вітер, короткі рукава літньої сукні тріпотіли на вітрі. Ми виконали усі безпекові ритуали і я незчулася, як цей літальний пристрій підняв нас у повітря. В кабіні було страшенно шумно і я спочатку навіть боялася поворухнутися, бо мені здавалося, що я розхитаю цього малюка найменшим рухом пальців на ногах. Натомість моя подруга дзигою крутилася на передньому сидінні, постійно поверталася до мене, щось кричала у мікрофон, намагаючись привернути мою увагу до неймовірної краси ландшафту, над яким ми пролітали у безхмарному небі на гелікоптері «Робінсон». Я набралася хоробрості і подивилася вниз, трохи нахилившись вперед. Внизу відкривалися безмежні простори фантастичної краси. Безкрайні поля змінювалися мереживом річок та кольоровими вклиненнями лісів. Моя душа також почала наповнюватися захватом. Хоча не всі мої страхи зникли, я почала відчувати справжню насолоду від польоту. Мені здавалося, що ми ось-ось побачимо велетенського дракона, який розбиває своїм могутнім хвостом міцну вапнякову породу, вкриваючи поверхню звивистим мікротріщинами, які моментально заповнюються водою. Гелікоптер продовжував  рухатися вперед, кожна миля приносила нові захоплюючі враження. Мені раптом також захотілося співати і кричати від захвату, наповнюючи легені прохолодним повітрям, захотілося бути вільною і летіти, незважаючи на свою людську крихітність і крихкість, на зустріч усім життєвим викликам.