Розділ 3. Переконай мене.

Червень 2007 року непомітно добігав кінця. Моя подруга Люда нещодавно придбала свою першу нову автівку — японський сірий седан Subaru. Ми перестали ходити пішки навіть до локальних бодег. Також ми почали купляти усілякий непотріб, тому що нам було на чому його возити. Кожна з нас компенсувала досвіди бідності по своєму. Я скуповувала шмаття, а моя подруга взуття. Сусіди з першого поверху вже купили другого холодильника. Якщо ви раптом опинитеся у США та завітаєте у Чикаго, то вам українці місцевої громади одразу авторитетно скажуть: «Найкращий оптовий супермаркет — це Costco!» І більшість східних європейців розкажуть вам  зворушливі історії про життя до «Costco» і після «Costco». 
Ми також не були винятком, тому усі вихідні проводили у цьому супермаркеті, купляючи продукти харчування і дрібні речі для повсякденного ужитку. Наше горище почало поступово захаращуватися десятками упаковок з паперовими рушниками, туалетним папером, вологими серветками. В холодильнику зберігалися кілограми яблук, апельсинів, грушок. На столі зловісно чорніли банани. Все це вчергове опинялося на смітнику і ми знову вирушали у Costco наступних вихідних. 
Якось, через декілька років, я прочитала інтервʼю відомої американської  скрипальки  Lindsey Stirling, в якому вона описувала своє невибагливе, бідне на розваги дитинство . «Вихідні моя родина проводила у молі», – сказала вона. Здається, я починала розуміти одну річ. Робочий тиждень, американський серіал з російським перекладом на вихідних, нелегально завантажений з торентів і недільні споживацькі розваги у Costco — це все не було моєю американською мрією. 
— За тиждень День Незалежності — довші вихідні. Може ми б кудись поїхали? – запропонувала Люда. 
Була типова пʼятниця червневого вечору. Традиційно, ми: сусіди з першого поверху Петро і Наталка, я, Люда, опосум Рило і кіт Кузя тусили на подвірʼї. Ми обмінювалися практичним досвідом розпиття алкогольних напоїв і смажили на грилю різноманітні мʼясні вироби, завбачливо придбані у Costco. Наша розмова оберталася навколо скарг на життєві  виклики і продуктового раю,  який нам дарували такі оптові супермаркети, як Costco і Sam’s Club, де ми мали почесне членство. 
Рило тихо вів диверсійну роботу, підкопуючи гараж. Деколи над нами, розчепіреним кажаном, пролітав у повітрі мій кіт Кузя з бойовим криком «Мявзай!». 
— Наталю, чи ви б не хотіли кудись поїхати на наступні вихідні? — не отримавши від мене вияву ентузіазму, Люда перемкнулася  на сусідів. 
— Та мооожна, чого би й ні, — протягнула Наталка, поблажливо поглянувши на Петра. Вона ніяк не могла визначитися, з якої ковбаски їй краще почати захопливу кулінарну подорож. 
— Хіба би нам дуже повЕзло— Петро кинув на гриль чергову порцію курячих крилець, — то ж Четверте липня,  варто було думати за півроку наперед. 
— Та Іра щось знайде!, — запевнила усіх Люда, а я від такого нахабства мало не вдавилася шматком мʼяса з курячої ноги. 
— Тоді ти печеш «Смерекову хату»,— я вирішила хоч якось використати ситуацію на власну користь. 
— Ну, як ти знайдеш вишень, то спечу! 
— В Америці немає вишень! — наголосила Наталка.
— В Америці є все! — заперечив Петро. 
— Нє, нема. Нема доброї кави і хліба! — підхопила тренд Люда. 
— Кава смачна тільки у Starbucks! 
Мої друзі так захопилися, що не помітили, як мій Кузик вчергове перелетів з паркана на паркан, перелякавши пару сусідських йоркширських терʼєрів, які обурено задзявкотіли. Я повернулася з піддашшя з ноутбуком. Відкривши карту США, я шукала місцини з великими водоймами подалі від окупованого туристами штату Вісконсин. 
— Lake of the Ozarks, — прочитала я в голос. 
— Це де?, — поцікавився Петро. 
— Штат Міссурі. 
— Приблизно шість з половиною годин їзди. 
— Я вже знайшла мотель, — відповіла я. 
— Так швидко?, — запитала Наталя. 
— Складається враження, що у чикагців цей штат не користується популярністю. 
— Яка ціна мотелю?, — Люда відволіклася від споживання вареної кукурудзи, якій вона влаштувала масляну купіль. 
— Дешево, як бензин у Costco. То їдемо чи ні? 
— Їдемо, їдемо! — одностайно погодились мої друзі. 
«Штат Міссурі розташований у центральній частині Сполучених Штатів Америки. Він межує з восьми штатами: на півночі — з Айовою, на сході — з Іллінойсом, на південь — з Арканзасом, на заході — з Канзасом та Небраскою, а також на південь — з Кентуккі.
Міссурі має різноманітний ландшафт, включаючи рівнини, пагорби та гірські райони, з річками, такими як Міссісіпі та Міссурі, які проходять через штат. Столиця штату — місто Джефферсон-Сіті, а найбільшими містами є Сен-Луїс і Канзас-Сіті.» вголос читала я статтю з Вікіпедії. 
— Навіщо ти їх запросила?, — перебила мене Люда, повертаючись з гайвею на заправну станцію. 
— Ти ж казала, що тобі байдуже поїдуть вони, чи ні, — уїдливо відповіла я. 
— Я тобі не пектиму «Смерекову хату»!, — Люда припаркувалася біля бензоколонки. 
До нашого готелю залишалося якихось миль двадцять. Ми щойно заїхали у штат Міссурі, також відомий за прізвиськом  «Show me state». Свої прізвиська міста і штати отримують не тільки через географічне положення чи перевагу певних природніх явищ. Версія, що прізвисько «Windy City» (Вітряне місто), Чикаго отримало через притаманну йому вітряність є широко розповсюдженою. Насправді, історія такої назви набагато цікавіша, ніж звичайне посилання на погодні умови. Деякі відомі політики Чикаго початку минулого сторіччя не завжди дотримувалися свої обіцянок. Слово  «windy» використовується у значенні пустопорожній, мінливий і це має відношення до непевного політичного клімату міста. 
Зазвичай існує декілька історій про такі прізвиська. Дехто вважає, що Міссурі отримав свою неформальну назву у кінці 19 сторіччя під час страйків шахтарів у Колорадо. Щоб поповнити робочі місця, місцеві керманичі привезли шахтарів з штату Міссурі. Не забувайте, що це шахтарі з Міссурі, – казали вони, – ви маєте їм показати, що робити. Інша історія розповідає, як один з представників штату Міссурі, Віллард Дункан Вандівер у 1899 був запрошений на політичну елітну вечірку у Філадельфії. Конгресмен прибув без відповідного події костюму. Коли він виступав з промовою перед розкішно вбраною публікою, чоловік сказав фразу, жартівливим змістом якої він дав зрозуміти присутнім, що гарний вигляд та влучні слова він не вважає переконливими. Він з Міссурі, тому його можна переконати тільки справами. «You need to show me», – сказав він. 
Ми вийшли з автівок, щоб розімʼяти мʼязи після довгої подорожі, сходити до вітру і поповнити запаси води та їжі. До нас з Людою підійшли Ніколай і Марія. 
— Не оріть так!, — голосно зашепотіла мені у вухо Маша, шкрябнувши мені щоку крислатим соломʼяним капелюхом. 
Ніколай дивився на мене стурбованим поглядом. 
— Я собі розмовляю, як вважаю за потрібне! — одразу голосно відрізала їй Люда. 
— Ці реднеки вже з нас очей не зводять, — відповів їй Ніколай, — це open carry state. 
— То що таке?, — спитала Наталка, відкушуючи добрячий шмат морозива. 
– Відкрите носіння зброї. Петро очима показав їй на спину кремезного чоловіка у картатій сорочці, який з відвертою цікавістю, прислухався до нашої розмови.
— То пістолет? — здивовано запитала Наталя. 
— Та в деяких штатах більше зброї, ніж людей, — запевнив її Петро. 
— Навіщо ходити зі зброєю на заправку у цій глушині?, — спитала я. 
— Всяке буває. Кого тут тільки не зустрінеш — злочинців чи нелегальних іммігрантів — саркастично пожартувала Маша. 
— Ми не нелегальні іммігранти, — зауважила Люда. 
— На місцевих ми також не подібні. Якщо їм раптом не сподобається наша поведінка, то зелену карту в тебе не питатимуть перед тим, як стріляти. 
— Так, беріть, що кому треба і вйо! по конях, — порадив Петро. 
Ми зауважили, що кожний з чоловіків мав зброю і наше перебування на заправній  станції не залишилось без пильної уваги місцевих. Заправивши автівки і перекусивши, ми швидко вшилися, не чекаючи, поки непривітні місцеві покажуть нам дорогу додому.