Розділ 2. Зміни.

— Надійка, привіт! Де працюєш? Ще й досі на тому каторжному прибиранні? Нащо тобі воно? В нас в ресторані шукають офіціанток. Ти б не хотіла спробувати? Як не вмієш? Робота не складна! Все у тебе вийде! Пиши адресу. Памʼятай українці  - це розумні люди. 
Вмотивовуючи подругу по телефону, я збиралася на навчання. Лист про прийняття мене на роботу техніком по гемодіалізу прийшов через два тижні після співбесіди. В ресторані, де я ще працювала, цю новину сприйняли з ентузіазмом. Для мене навіть організували прощальну вечірку, як і власники попросили, щоб я знайшла собі заміну. Згодом там склалася цікава історія: всіх, кого я рекомендувала «від Ірини з України», приймали на роботу, а потім ті люди приводили інших, а ті інші вже своїх знайомих. Сподіваюся, що довго там ніхто не затримувався. 
Вчитися мені подобалося більше, ніж працювати. Усе моє навчання оплачувалося однією з найбільших медичних компаній у світі. Компанією-монополісткою у сфері діалізу. 
Деколи на мене нападав синдром самозванки і я починала несамовито зубрити увесь новий матеріал, хоча такі зусилля й не вимагалися від нових працівників. Викладали нам спокійно та все дуже детально пояснювали. Я познайомилася з мексиканкою Рамоною і литовкою Тонею. Тоня працювала медсестрою у своїй країні, а Рамона тільки закінчила школу. Рамона нам допомагала з мовою, Тоня з медичними термінами і практикою, а я організовувала усі навчальні процеси у нашій невеликій групі. 
Кожного тижня, у пʼятницю я приходила на практичні заняття до клініки. Діалізні машини я опановувала швидко. Вони викликали в мене захоплення. 
Новини з дому були невтішними. Моя мама отримала підтвердження, що її хвороба невиліковна. Ситуацію наявність коштів не вирішувала. Ліки, які були потрібні для порятунку життя моєї матері зʼявилися у 2016 році, через півроку після її смерті. Про всі ці деталі я дізналася через багато років, тому що мама приховала від нас свій діагноз. Вона хотіла, щоб я продовжувала вчитися. Можливість відео-звʼязку давала мені змогу відчувати моїх рідних поруч. Ті численні години спілкування, які мали за рахунок технологічного розвитку, були надзвичайно цінними для мене і моєї родини. Моя імміграція дуже зблизила мене та маму. Ми наче подивилася одна на одну зовсім іншими очима. Мені зовсім вже не хотілося протистоянь. Ту увагу і підтримку, якої я потребувала раніше, я отримувала щодня. Моя мама усвідомила, що я стала дорослою і самостійною. На додачу до материнської любові, у неї зʼявилася до мене повага. Повага, як до рівної, як до сильної жінки. Вона вже знала, що саме я буду тією людиною, яка буде поряд, коли вона зробить останній подих. Мама вірила в мене і мої можливості.
Сільськогосподарський, індустріальний Мідвест захвату у мене не викликав, але я його розуміла. Мені, як і мільйонами людей, які колись тут опинилися у різний час, не було часу на емоції. Ми торували собі дорогу до американської мрії з раннього ранку  до пізньої ночі. Ми були rough and tough, як ця пласка земля, як ці безжально нудні кукурудзяні поля, як щільний індустріальний смог міста Гері у штаті Індіана. 
Тим часом справи рухалися у заданому напрямку. Я закінчила курси з відмінним результатом, отримала кваліфіковану роботу, в мене у житті зʼявилася блядська стабільність, як казала київська письменниця та активістка Татуся Бо, і медична страховка.