Розділ 1. Українці – це розумні люди.

Якось ввечері мені зателефонувала моя подруга з коледжу Тетяна і радісно повідомила, що тепер вона медикиня!  Дівчина з Києва, Наташа, з якою вона познайомилася, коли працювала офіціанткою, допомогла знайти їй цю фантастичну роботу. В клініці, де працювала Таня, набирали працівників на роботу техніками з гемодіалізу. Вона була впевнена, що я повинна прийти на співбесіду, бо  скільки ж можна сидіти у офіціантках? Також, на її думку, мене мали безумовно прийняти на роботу, адже моя моя мама працювала лікаркою. 
«Чомусь деякі люди вважають, що, коли хтось в родині є медиком, то діти всотують ті медичні знання просто з голови родича на протязі усього життя. Також деякі люди впевнено роздають лікарські поради тільки тому, що в них батьки лікарі. Чули у стетоскоп тук-тук, але не знали звідки йде звук,» - подумала я. З основною тезою про те, що з пекельною роботою офіціантки треба закінчувати, я погодилася. Часу на роздуми, як завжди, не було, бо моя подруга наполягла, що треба прийти негайно і вже. Вона мене підбадьорила мотивуючими фразами на кшталт:  «Робота зовсім не складна! Ти дуже розумна і все в тебе вийде! Давай записуй адресу!»
Наступного дня я зателефонувала у клініку і сказала, що шукаю роботу. «Ок, — відповіла секретарка, — чекаємо вас завтра у 8.30 ранку.» 
Я катастрофічно не вмію спізнюватися. Я не спізнюсь ні на побачення, ні на зустрічі з друзями, ні на роботу, ні на автобуси, ні на літаки. Я ота занепокоєна людина, яка має особливі стосунки з часом. Час то моя релігія. Час треба шанувати і не марнувати. Тому я не те що не спізнилася, а прийшла за годину раніше з купою непотрібних зошитів і словників. Я не вірила, що я можу отримати цю роботу. Побачивши мене у кімнаті для очікування, моя подруга страшенно зраділа, вигукнувши: 
«О! Ходи покажу тобі floor!». Тетяна замотала мене у безрозмірного білого халата, начепила мені на носа
маску та потягла мене у кімнату, в якій пацієнти з захворюванням нирок з пʼятої ранку проходили процедуру гемодіалізу. Екскурсія довго не тривала: я дуже розхвилювалася від побаченого і не могла збагнути, чому моя подруга вирішила, що моя кандидатура відповідає усім кваліфікаційним вимогам цієї роботи. 
При першій ж можливості я вислизнула з процедурної. Тихо зачинивши двері, стягнувши з себе білого халата та маску, я, шокована легковажністю своєї подруги, гепнулася у крісло. В мене перед очима досі кривавою каруселлю крутилися мотори десятків машин. 
-Ти оʼ кей?, - стурбовано запитала Тетяна. Я ошелешено подивилася на неї і гнівно забарабанила словами, наче краплинами рясного дощу по склі: «Я не зможу це робити. Я, навіть, не уявляю, як я можу опанувати ці машини! У мене немає медичної освітицебожевіллящотивирішила, що я можу тут працювати! Дякую, Таню, але я пішла додому.» Я похапцем схопила свою торбу і рушила до дверей. Назустріч мені вже крокувала літня  жінка невеликого зросту. 
— Доброго ранку, — бадьоро привіталася вона, — ви на співбесіду? 
Таня благально витріщала на мене очі. Я позадкувала, силувано всміхнулася і, невпевнено кивнувши, підтвердила здогадку Мері, менеджерки клініки. 
— Проходьте в мій офіс, за хвилинку  почнемо інтервʼю. 
Я продовжувала нерішуче тупцятися на місці, а Тетяна непомітно штовхала мене у спину. Мене назвали грибом і силоміць запхали у кошика. 
Вирішивши, що або пан або пропав, я трохи заспокоїлася: що мені було втрачати? Ознайомившись з моїм, бідненьким на досвід кваліфікованої праці у США,  резюме, Мері розпитувала мене про роботу моєї мами і я поринула у родинні спогади. 
— Де саме знаходився інфекційний відділ, в якому працювала ваша мати? 
— То був окремий будинок на території Центральної районної лікарні. 
— Чи потрібно мити руки, коли змінюєте медичні рукавички. 
— Так, потрібно. 
В такому дусі інтервʼю тривало до години часу. Нарешті менеджерка зі мною попрощалася і сказала, що мене повідомлять про результати першої співбесіди листом. 
Я вже знала, що обіцянка-цяцянка, а бідній іммігрантці радість, бо ці слова зовсім нічого не означали. Повідомляти про відсутність в мене кваліфікації для запропонованої  позиції, ніхто не буде. Та й це було очевидним , тому в мене не було жодної надії та марних сподівань. 
Попрощавшись з любʼязною Мері, я залишила діалізну клініку. 
Таня та Наталя, насолоджувалися першими теплими березневими днями, пʼючи каву за невеликим столиком, який ділив простір з парковкою.
— Як все пройшло? — в один голос запитали дівчата. 
—Ви якісь обидві ненормальні, — буркнула я. 
— Впевнена, що тебе візьмуть, — авторитетно заявила Таня. 
— Стовідсотково, — підтвердила Наташа. 
— Як візьмуть, так і звільнять, — я криво посміхнулася. 
— О, боже, — зітхнула Наташа, — не хвилюйся так! Якщо тебе візьмуть, а тебе візьмуть, то ти ще навчатимешся з пів року, ходитимеш на курси, здаси екзамен, потім тебе тренуватимуть на floor. 
Я зі здивуванням подивилася на Таню, яка безтурботно пила свою каву, махаючи головою у такт Наташиних слів. 
— Таню, але ти мені цього всього не розповіла!, — обурено вигукнула я, — може я б тоді якось підготувалася чи що? 
— Та не парся ти так! — сказали в один голос мої подруги — українці – це розумні люди. Тебе візьмуть. 
— І в тебе буде чудова медична страховка, уявляєш?, — весело підморгнула мені Тетяна.