Глава 14 - Друзі - мій Божий дар

Саме так я й називаю своїх друзів. Божий дар. В мене немає рідних братів та сестер, тому мої друзі - частина моєї родини. Та й сім'ю не обирають… А з дружбою в мене все відповідально.

Вони чудові. Неймовірні. Ерудовані. Між нами існує якийсь космічний зв'язок.

З ними можна розмовляти про будь-що днями і ночами, аби тільки кави було вдосталь, тому що немає кави - немає життя!

А якщо я вам скажу, що з одним із своїх друзів я навчався від першого класу гімназії до останнього курсу університету, а потім ще й став хрещеним батьком його сина разом ще з іншим другом? Бачили б ви, як я тримав немовля! Був більше наляканий, чим дитя. Але дякую, друже. Тепер ми й куми з тобою. Величезна честь для мене. Ти чудовий, вірний. Обожнюю твою незворушність. Якось подаруй мені її трішки. Хоча б зовсім-зовсі трішки.

Пам'ятаєш, як ми були студентами та ділили одну шаурму на двох, бо не було зовсім грошей? А потім хвилювались чи вистачить нам на проїзд додому.

Ахахахахах! Нам є що згадати.

Інші друзі дають мені сили повірити в себе. Один з них підштовхнув мене до вкрай важливого життєвого та кар'єрного кроку…

Збулася мрія.

Хтозна скільки б я ще вагався. Дякую, брате.

Ти скоро станеш татком. Надійним чоловіком для своєї дружини та дбайливим люблячим татусем. Я впевнений!

Пам'ятаєте мого друга, котрий закохав мене в подорожі? 

Людина з чистою душею. Має свою певну філософію та цікаві погляди на ситуації через призму його особистих думок, замислившись над деякими я сказав: “Вау! А ти правий! Влучна ідея!”.

Є один “пітбулль”. На футбольному полі він на своєму клаптику відгризе вам ногу. Мій Джо Аллен.

Завжди казав йому, що є Андреа Пірло, а ще є Дженнаро Гаттузо, так от він - не Пірло.

Ти допоміг мені адаптуватись до нових реалій маленького містечка, адже звикнути до того, що це не Одеса було важко. Я вдячний тобі.

Якось я сказав, що люблю тебе, бо ти мій друг. Ти відповів, що це дуже серйозне слово, ним так легко не варто розкидатись. Згоден.

А зараз вже точно скажу: "Я люблю тебе, друже."

Пережили з тобою багато пам'ятних моментів, але ніколи не забуду ту подорож на гру “Дніпро” - “Наполі”! А що було після фінального свистка - вже історія, і ми стали її частиною. То екстаз, то ейфорія, то радісне безумство, то футбольний оргазм.

Іншого разу ми пішли в ліс на прогулянку. Але!!! МЕНЕ НІХТО НЕ ПОПЕРЕДИВ!!! Я був більше схожий на хлопця з пляжної вечірки, аніж на того, хто через шість годин пройде тридцять кілометрів непролазними хащами та застрягне ногою в дереві! Ділили ковточки тієї води, наче на зйомках “Беар” Гріллза. Одному тільки Богу відомо, куди ми взагалі забрели і навіщо! Та фото на згадку того вартували. Еге ж, друже?

P.S.: якщо ти читаєш цю главу, я вже уявляю, як ти смієшся над цими спогадами.

Я справді вірю в дружбу між чоловіком і жінкою. Жбурляйте в мене каміння, але так, вірю. Можливо в мене така думка, тому що я зустрів цих двух шибениць, котрих по-дружньому обожнюю. Вони завжди заряджають енергією та позитивом. Я рахую, що це мої сестри. Шалені, смішні, надійні.

З іншою подругою я вже довго спілкувався, коли дізнався, що її бабуся годувала мого папу грудним молоком, тому що моя бабуся втратила своє. Виходить, що ми "молочні родичі".

Що ж поєднує усіх моїх друзів?

По-перше, я їх люблю.

А по-друге вже й не потрібне.

Вони всі вкрай різні та водночас такі схожі.

Ерудовані, веселі, вірні, шалені.

Ви завжди були і є зі мною.

Будь ласка, давайте збережемо це назавжди.

Бо ви - мої брати й сестри.

Ми дорослішаєм, у нас купа своїх клопотів і справ, але навіть ті декілька годин зустрічі наповнюють мене силами й щастям.

Ви кращі за усі антидепресанти.

Я обожнюю вас.

Завжди ВАШ,

Саша/Саня/Саньочєк/Шура/Алєксандрушка/Малий/Алєхандро …