Глава 12 - Мої другі батьки

Невеличке містечко в центрі України.

“ - Я одесит! Що мені робити в тій провінції?!”, - кричав з люттю колись я.

А зараз кажу, що це мій другий дім. Тут я дорослішав, тут життя мені подарувало нових вірних друзів.

Тут я отримав других батьків: дідуся та бабусю.

Педагоги. Втратили єдиного сина, тому вся любов була націлена на мене.

Вкрай болюче бачити, що кожен рік для них все важче й важче, час надто швидко забирає їх сили.

Дідусь - фанат футболу. Вже навіть, коли він не ходив, перші його питання зранку були про рахунок матчу, або ж, як зіграв мій друг, граючий за місцеву команду. Я ж вам казав. Футбол тече по нашим венам. 

Дідусь навчив мене грати в шахи, розповідав чудові історії про радянський спорт, славетні часи “Динамо Київ”, як тоді грали, як спортсменам було заборонено їхати в “капиталистические страны”. 

Це саме дідусь мені розповів про “руку Бога” Марадони та про чаклунство Пеле на футбольних полях, це дідусь розповів мені про “Золотий М'яч” мого співвітчизника Ігоря Бєланова, це дідусь мені розповів про образливу поразку СРСР від Нідерландів у фіналі Чемпіоната Європи 1988 року з голом ван Бастена по чудернацькій траєкторії, це дідусь мені розповів, хто такий Валерій Харламов, Анатолій Карпов, а ще феноменальний випадок перемоги баскетбольної збірної СРСР над збірною США на Олімпіаді в Мюнхені 1972 року. Це дідусь вперше взяв маленького мене з собою на футбольний стадіон, закохавшись в який одного разу, я продовжую його любити без тями.

Це все мій дідусь.

Я отримував задоволення, коли привозив йому щось з Європи, тому що в дитинстві він ні разу не прийшов до мене без цукерок. 

" - А що це сьогодні дідусь приніс нашому Саші?", - посміхався він.

І ось нарешті я можу щось подарувати своєму дідусю.

З доброю душею, щирим серцем, він віддав би вам свою останню сорочку.

Такий був мій дідусь. Мій Колюня.

Він помер в мене на очах, в колі сім'ї, не промовивши й “ой”.

Я сумую за тобою…

Бабуся - моя інтелігентка. Слово “дупа” - і вона вже заплющує очі від сорому. Моя мадам.

Я дле неї син. Вона так і каже. Вся її неосяжна любов в мені.

В дитинстві вона вмикала діапроектор - я потрапляв у різні виміри. Мандрував з Мауглі, тікав від крокодила, танцював з Буратіно й махав руками, щоб мене не поцупив Мойдодир.

Вона читала мені казки на ніч, ліпила зі мною снігову бабу, вирізала з кольорового паперу гірлянди, які я потім розвісив по всій хаті.

Вона кликала мене з вулиці, бо почались мультики по телевізору.

Дитячі радощі. Безцінні.

Де ті часи…

Коли я приїхав з пораненим серцем до них, то це вже були не ті бабуся й дідусь.

Значно старші, вбиті горем люди, які втратили єдиного сина.

Все своє подружнє життя жили в гармонії. Звичайна радянська сім'я педагогів, яка змогла збудувати “тихе маленьке щастя”.

Дідусь помирав, а бабуся тримала його за руку. Інколи сцени, наче з фільму, не хочеться бачити… Але ніхто не вічний…

Їхні посмішки дорожчі за всі гроші світу.

Люблю вас.