Глава 4 - "Папа, ти будеш мною пишатись!"

Взагалі я люблю осінь. Це моя улюблена пора року. Літом мені спекотно, я навіть тверезо зібрати думки в купу не можу. А зими в Одесі негарні. Місиво-багнюка під ногами. А мінус сім з морським вітром проїдає наскрізь твої кістки.

А осінь чудова. Гарна. Золота. Не палає Сонце, але ще й не надто холодно. Саме час для всього: роботи, спорту, натхнення, кохання…

Але не та клята осінь 2012 року. Той клятий листопад.

Був густий туман, за витягнутою рукою нічого не було видно. День -”молоко”.

Папа збирався у відрядження. Я знав, що через декілька днів він повернеться…

Вечір… Я готовив якийсь реферат. Папа виходив з квартири та помахав мені рукою, жартуючи: “Пока-пока, студент!”. Я був надто склопотаний тим дурним рефератом і просто сказав у відповідь: “До зустрічі.”.

І це все… Більше я ніколи не побачив свого папу. Автокатастрофа, туман, вантажівка на зустрічну смугу… А папа ніколи навіть не керував автівкою. Тому отримати водійське посвідчення було для мене ділом принципу.

Ненавиджу той реферат… Адже не зміг навіть потиснути йому на прощання руку.

Найогидніше - бачити, як ще вчорашні друзі поводяться гірше шакалів чи гієн.

І неймовірно приємно, коли друг - то справді друг.

Як співав Фредді Мерк’юрі:

“...friends will be friends right till the end…”

( “...друзі залишаться друзями до кінця…” )

Цінуйте ваших справжніх друзів, бо вони - це також частина вашої сім'ї.

Знаєте, що для мене тепер надважливо?

Що я кажу, коли приходжу до нього на кладовище???

“ПАПА, ТИ БУДЕШ МНОЮ ПИШАТИСЬ!”

Життя надто коротке...