Монолог, здебільшого, неавтобіографічний. Глава перша. Вона ж остання.

Чому життя підкидає такі складні ситуації??? Чому у моєму житті немає хеппі енду??? Чому я нікому не цікава??? Чи, можливо, я надто серйозно до всього відношусь??? І ще три тисячі чому та жодної відповіді…

Ще досить давно прочитала, що потрібно боятись жінок (дівчат), які не приховують свій      вік, бо вони здатні на все…

Отже, мені тридцять п’ять і бійтесь мене, бо я здатна на таке, що не вкладається у шаблонне та стереотипне мислення. Я здатна …… на все відразу, і ні на що конкретне. Я люблю свободу, і не люблю, коли мене обмежують чи ставлять у якісь визначені рамки. Я можу і хочу ламати стереотипи. Я можу бути ніжною та лагідною, а в наступну секунду – нахабнішої стерви ще ніхто не бачив. Я одинока, та не самотня. Я можу і десять років берегти вірність одному, і в той самий час шукати знайомства у мережі, відверто листуватись, практично виходити заміж та динамити надоїдливих залицяльників.

Перша спроба познайомитись в мережі відбулась через сайт знайомства. І сайт є дуже популярним та відомим. Аж не віриться, як може високо піднятись рівень твоєї самооцінки, коли вісімнадцятирічний юнак пише, що готовий приїхати до тебе з іншого міста обласного центру, за 100 км до тебе єдиної… І він готовий задовільнити тебе будь – яким доступним методом. А метод у нього єдиний. І задовільнити він готовий тебе, тобто мене, ………… язиком…. Та не розмовами, не знайомством віч – на – віч у тихій інтимній обстановці. Ні… Він був реально готовий задовольняти мене язиком… Упс……. На таке, у перші години на сайті знайомств, я не очікувала. Відповідь була: «Ой, вибач, не ті дні». Продинамила я його, так легко, ненав’язливо… І мені не було за це соромно…

Потім були численні знайомства через сайт знайомств мобільного оператора, але все не те, все невдало. Найбільш пам’ятна переписка склалась із хлопцем, який хотів, щоб останнє слово залишилось за ним. Наше листування були коротке, всього – на – всього декілька днів, але водночас воно було таке гаряче…….. Повірте, я ще той оратор на папері… Можу сказати таке, що в реальному житті, при особистому спілкуванні, не сказала б ніколи…

Ось в чому приваба спілкування онлайн… Ти можеш бути дівчиною, яка лежить на зеленій соковитій траві і тебе питають: «Чи не холодно, тобі красуне?». Але, при цьому, не спитають чи фото реальне. А можеш бути собою, не боятись викласти справжнє реальне фото і тоді питання від протилежної статі будуть: «А який у тебе розмір грудей?». Я ж, знайомлячись із хлопцями, не питаю: «А який у тебе розмір ……………. ноги?». Тобі ж не з грудьми спілкуватись, а зі мною.

Ось так у цій несправедливості жила на білому світі, на планеті Земля, мила дівчинка рочків тридцять п’ять. Була вона невисокого росту, з крутими бедрами, плюс п’ятим розміром грудей.

Ой, хлопці, хлопці…….. Вони ж забули основну істину… Дівчата люблять вухами. Бо те, що хлопці люблять очима, я зрозуміла давно.

Потім було «тихе полювання» офлайн. Воно було надто тихим, не постраждав ніхто. Як то кажуть: і вівці цілі, і вовки ситі.

Був період закоханості… Це такий дивний стан, коли твій об’єкт закоханості, ну просто ідеал. Ти дивишся на нього, наче через рожеві окуляри. Але всі окуляри потрібно час від часу знімати та чистити оптичні лінзи. І рекомендую це робити досить часто. А то чотири роки так дивишся на нього, мрієш про нього, не звертаєш уваги, що він просто використовує тебе. А потім як бааааааааааааааааааааааах……… І окуляри дивним чином спадають з твоїх очей. І ти така: «Як, ось цей невихований юнак, міг мені подобатись??? Та ж він не вміє себе повести у цивілізованому суспільстві!!!! Де мої очі були?????? Чому раніше я цього не бачила????».

А потім знову була вона, всесвітня мережа, світ вседозволеності, можливостей та розчарувань. В той період могла листуватись більше як з 20 хлопцями одночасно. Але з деякими були короткі листування та повний ігнор, а з деякими – палкі листи.

Але …………..

Чому, якщо дівчина одинока і їй майже тридцять, то думка, що вона готова на все і прийме тебе ось такого неграмотного….. Ну, реально виводить із себе, коли він пише твоє ім’я з помилкою. Мене ж не звуть Віолетта, Віоліна, Йорданія, Єфросинія, Маріанна, Сюзанна, Нонна, Аделаїда, Амалія, Азалія, Арабелла, Божена, Саломея, Оримира чи Флоріана. У мене звичайне українське стародавнє ім’я – Марія. Коли, при листуванні, неправильно пишуть ім’я і не реагують на зауваження, то соррі, нам з тобою не по дорозі.

А інший був інтелектуал. Ми вели світські бесіди. Я віртуозно описувала свої спогади та враження від Львова. Ну а він…. А він одразу зізнався у коханні, кликав до себе, пропонував вийти за нього заміж. І все це у перший день листування. Але чому я маю залишати все і їхати до нього??? Чому я маю залишати своїх родичів, друзів, колег і мчати до нього????????? Я ж не дружина декабриста!!!!!!!!! Ох, не по фен-шую це. Де гендерні аспекти????????? Де компроміси двох сторін??? А чому б не спробувати двом у новому місці, в нових умовах??? Чому на поступки має іти тільки одна сторона????? І навіть не виникає питання, яка саме. Де рівні права і можливості???? Де врахування потреб двох сторін???????? А їх не було….. А було ниття, скиглення та фраза: «Я твій останній шанс. Кому ти потрібна у свої майже тридцять?». Не повіриш… Але я знайшла людину, якій я потрібна. Вона мене прийме і здоровою, і хворою, і веселою, і сумною, і багатою, і бідною. Я потрібна …. собі…. Бо таких, як я, більше нема. Таких більше «не виробляють». Я, наче, колекційне вино урожаю 1986 року… Я – унікальна… Я – особлива…

Серед всього негативу спілкування у мережі, був один виняток. Це була незабутня ніч… Ніч спілкування з Ним. Все було так просто, так легко, наче ми були знайомі все життя. Не було ніякого сексуального підтексту. Було просте спілкування про хобі, рідні міста, про враження. Проте, це була тільки одна ніч.