Моє перше кохання і крок у дорослість

       Я ніколи не думала, що перше кохання може так вибити з колії. Подруги про це мовчали. Може, тому, що вони закохуються часто і для них це як купити нову сумку чи парфуми: приємно, але без великої драми. Для мене ж — це було наче вперше побачити море. Ще вчора мої думки були зайняті контрольними, підручниками й планами на майбутнє, а сьогодні я ловлю себе на тому, що не пам’ятаю, про що говорила вчителька.

       Його звати Андрій. Він з паралельного класу. Ми зустрілися випадково — я повертала забуту книжку до бібліотеки. Він притримав двері й усміхнувся так, що я ледь не впустила том на підлогу. Та посмішка багато значила для мене.

       Відтоді ми почали бачитися частіше: спершу у коридорах, потім на перервах, і ось уже він пише мені ввечері:

«Як минув твій день?»

У нього є мій номер? Як? Коли? Наче нічого особливого, але я перечитую ці чотири слова вп’яте, стискаючи телефон у руках, і думаю, чи варто відповідати одразу. Щоб не здатися… надто зацікавленою. Хоча кого я обманюю? Я вже зацікавлена.

Нарешті пишу. Майже одразу приходить відповідь — і так починається наша нічна переписка, коли ти ховаєшся з телефоном під ковдру, щоб мама не побачила світло екрану.

       Одного дня він запросив мене прогулятися після уроків. Було прохолодно. Я змерзла, і Андрій, навіть не запитавши, зняв худі й накинув мені на плечі. Ми йшли вузькими вуличками, говорили про музику, і кожне його слово здавалося теплішим за той светр.

Коли прощалися, він обережно взяв мою руку. Світ ніби на мить затих. У книгах пишуть про мління в ногах і феєрверки перед очима. У мене було інакше — усе навколо стало м’яким і світлим.

       Дні перетворилися на солодку рутину: парк, кіно, піца, навіть концерт, хоча він не любить рок. Якось він приніс мені шоколадку «просто так», бо згадав, що я люблю з горіхами. І в той момент я зрозуміла: справжнє кохання ховається у дрібницях. У тому, що хтось пам’ятає навіть твої найменші вподобання.

А потім я побачила його з іншою. Вона шепотіла йому щось на вухо, а він сміявся. У грудях наче різонуло.

Ввечері він написав: «Як ти?»

— «Нормально».

— «Зустрінемося завтра?»

— «Не знаю, чи вийде».

Він зателефонував:

— Ти на мене злишся?

Я мовчала.

— Я… бачила тебе з нею.

— З моєю двоюрідною сестрою? — у його голосі прозвучав сміх. — Вона приїхала з іншого міста. Ми давно не бачилися.

Я відчула, як мені стає гаряче від ніяковості. Він говорив так, ніби нічого не сталося. Я подумала: «Я повинна вчитися довіряти», і більше не ревнувала.

       А потім прийшло літо. Ми бачилися рідше: то він у бабусі, то я на курсах, то у нього футбол. Дзвінки стали рідкісними, повідомлення — коротшими.

Остання зустріч була в парку. Ми сиділи на лавці, дивилися, як сонце ховається за дерева.

— Оксано, мій тато отримав нову роботу. Ми переїжджаємо, — сказав він.

Я мовчала, намагаючись запам’ятати цей момент. Він обійняв мене міцно, і в мені все закричало: «Не відпускай». Але я не заплакала.

Андрій пішов, а я залишилася сидіти на лавці, дивлячись на алею троянд. Ми більше не зустрічалися. Час розмив наші повідомлення, як вода — сліди на піску.

       Але навіть тепер, проходячи повз ту алею, я відчуваю тихе тепло. Бо перше кохання минає, але залишає у серці світлий відбиток. І десь глибоко всередині живе надія, що колись ти знову відчуєш це — і, можливо, назавжди.