Глава 11

Марк прокинувся від шепоту у коридорі. Він тихо став пробиратися крадькома до дверей, але підлога безжалісно заволала. Голоси у коридорі швидко стихли й десь на поверсі пристукнулися двері. На годиннику було 3:05. Марк повернувся у ліжко. Але не встиг заснути. До пансіону під'їхало авто та замовкло. Він висунувся з вікна, що б подивитись на подвір'я, але там вже нікого не було. Тоді він ледве відкрив двері й прислухався. По сходах хтось йшов. У цьому будинку просто неможливо було йти непоміченим, стара підлога була у змові зі сходами. Складалось враження що сходи радісно вересщать, а підлога незадоволено жаліється на життя. Десь тихо закрились двері.

- Теж не спиш?

Мар'яна виглядала з сусідніх дверей.

- Чому в цьому будинку ніхто не спить? Що таке важливе можна обговорювати у цю пізню годину?

- Я почула фразу: - це буде вбивство!

- Яке вбивство? Коли? А хто це був?

- Не знаю. Я не розібрала голоси. Але нам треба прослідкувати за ними.

- Тоді я попрошусь зранку, що б мене підвезли до міста, а там буду чекати до вечора на тебе, а ти слідкуй за вечірнім виїздом.

- До ранку.

  Вони замкнули двері. Кожен переварював у голові почуте й намагався заснути.

З ранку Марк спустився до вітальні. Він уважно слідкував за ключами, які висіли на стіні біля входу. На дивані сидів старий Стефан. Він дивився новини та знервовано коментував їх.

- Знову підпал й знов ніхто не бачив причетних. Зрозуміло тільки що пожежа виникла від пляшки запалювальні речовини, або коктейлем Молотова.

  Нарешті, до ключа простяглась рука старенької з білим, сивим, хвилястим волоссям. Вона повернулась та голосно запитала.

- Ей, комусь ще потрібно у місто? Дівчата, я беру авто! Вона зачекала ще кілька секунд, але відповіді не було. Тоді вона зняла ключ з гачка та вийшла на вулицю. Марко ринувся за нею.

- Візьміть мене із собою, мені треба у місто!

- О, добре золотенький, сідай.

Вони сіли у салон авто та повільно поїхали.

- Вибач синку, але я не пам'ятаю твого імені.

- І ви мене вибачте, я теж не пам'ятаю ваше ім'я. Мене звати Марк.

- Зви мене Роза. То що ж, тобі в нас подобається?

- Так, дуже! Свіже повітря, ліс, та й сам будинок пречудовий.

- А як тобі наша вітальня?

- О, ці квіти на стінах й стелі додають якоїсь чарівності та затишку цьому дому.

- Боже, як приємно чути таке. Ці квіти я намалювала.

- Ви? Це неймовірно!

- Так. Дякую. Це дуже складна техніка. Я вже кілька років щось додаю. Кожна велика квітка присвячена померлій людині. На жаль люди не вічні, але ці квіти нагадують нам про безсмертя душі. Розумієш?
  
  Це прозвучало зовсім не очікувано. Побачене раніше вмить набуло іншого сенсу.

- Ого, це прям філософський підхід, хоча це трохи сумно.

- Так, милий, старість дуже сумна річ. Але навіть вік не завадить робити улюблені речі. Мені творчість дає сили та радість просто жити. Ти не будеш заперечувати, якщо я музику увімкну?

- Будь ласка, я не проти.

  Роза увімкнула радіо та знайшла потрібну частоту.
Марко тягло у сон й він заснув. Він прокинувся тільки коли хлопнули двері авто. Їх зупинка була біля будівельної крамниці. Роза вже повернулась з великим пакунком, де було надруковано "Керосин" та "обережно, легкозаймисте!". Це було неочікувано. Сон як рукою зняло.

- Ой, хлопче, я мало-мало не забула про тебе. Ти, мабуть, кудись поспішаєш?

- Так, я...мені потрібно йти. Дякую що підвезли.

- Якщо хочеш, можу тебе потім забрати, я ще декуди заїду, а потім назад.

- О, дякую за пропозицію, але в мене справ вистачить до вечора.

- Ну, тоді бувай.

Вона сіла, завела авто та поїхала у перед. Марк спробував прослідкувати за автівкою, та спробував наздогнати авто, але відстав й випустив його з поля зору.

- Доведеться чекати Мар'яну до вечора.

Він дійшов до свого будинку та дістав ключа. На секунду йому здалось, що хтось за ним спостерігає. Він обернувся, але нікого не побачив.

- Дивне відчуття. Мабуть, здалося, тому, що я і сам шпигую. Треба з цим розслідуванням зав'язувати.