Історія перша. Глава 1

На годиннику вже було 7:30, але вузький провулок здавався ще дуже темним, наче ранок сюди не встиг зазирнути. Жодного звуку та жодної живої душі. Тишу порушив не гучний звук що поступово зростав. Хтось наближався. Із за облізлого кута старого будинку з'явилася темна фігура у довгому плащі на велосипеді. Позаду хтось вигукнув:

- Стій негідник! Стій, інакше я буду стріляти!

Слідом за незнайомцем з'явилась спортивна фігура поліціянта, а за ним буквально вивалилось на дорогу округле тіло у формі. Перший поліціянт стояв на перехресті біля світлофора та наче яструб на полюванні оглядав вулицю, намагаючись збагнути в якому напрямку зник підозрюваний. Позаду нього, майже як варан повз його напарник. Ледве не навколішках, час від часу спираючись рукою о землю, зі свистом у легенях він звалився біля стовпа та заговорив.

- Ага, стріляти він буде! Не сміши мене. В тебе вже тиждень зброї немає. Ну, от дався тобі цей пройдисвіт? Чого ти вирішив за ним бігти? Ми ж тільки поїли!

- По-перше, це ти поїв. По-друге, це наша робота бігати та ловити негідників, які від нас тікають. По-третє, він підходить під опис того, що у розшуку. В-четверте він щойно вкрав велосипед. Як мінімум треба спіймати крадія велосипедів!

Він повернувся в бік та з огидою подивився в низ на червоне, спітніле обличчя напарника, який безпорадно сидів на обочині та тяжко дихав, наче риба, яку витягли з води.

- Боже, Ед, на тебе ж неможливо дивитись.

- Ну, то й не дивись.

- На животі цукрова пудра, ти весь мокрий, червоний, ледве дихаєш. Сходив би ти друже до лікаря, або хоча б жерти менше почав. Виглядаєш, наче сарделька, яку хтось впустив з рота. Ще трохи та в тебе ж серце стане. Жах! Ще трохи і я буду полювати за швидкою для тебе.

- Сем, друже, ти такий злий, бо ти не їв. Якби ти з'їв зі мною ті ніжні, глазуровані пончики та той смачний бургер, то був би трохи добріше до людей. От, ти такий спортивний, а все одно не догнав підозрюваного, а твої кубики на животі ніхто не бачить у цій формі, тільки твій кіт вдома. То ж не думай, що ти такий крутий. І з чого ти вирішив, що він той велосипед вкрав? Може він їхав на своєму велосипеді. Ну і де тут злочин?

- Не будь дурнем. По-твоєму він біг два квартали від нас, що б знайти свій рожевий велосипед? Рожевий, жіночий велосипед!

- Так може це якась жіночка спортом з ранку займається? Така ж пришиблена як ти.

- Так, спортсменка у капелюсі та плащі. Ти мої тренування так само уявляєш? Нагадай мені, чого ти в поліцію подався?

Ед сидів на асфальті та розгублено дивився то на Сема, то навкруги, намагаючись вгамувати задишку та власне серцебиття, яке лунало у голові наче звуки барабана. Сем дивився по сторонах, в його голові розвернулась мапа міста. Він подумки перебирав всі дороги, які тягнуться з цієї вулиці та уявляв можливі маршрути підозрюваного.

- Ед, зараз не на часі помирати. Здається я знаю куди він поїхав. Пішли, швидше!

З останніх сил Ед підвівся, підтягнув штани, над якими нависав живіт та пошкандибав за Семом.

У двох кварталах від них на площі біля фонтану вже було дуже голосно. Прості перехожі згуртувались перепитуючи один в одного про те що відбувається, а активісти щось нерозбірливе вигукували в мегафон. Частиною цієї метушні були й репортери. Вони влаштувались поруч. Полисілий, трохи сутулий оператор дав знак красуні з мікрофоном, що він готовий до фільмування й вони почали.

- Сьогодні ми ведемо репортаж під вікнами офісу Моріса Лісовського - генерального директора компанії "Моріс і Ко". Тут зібрались активісти нашого міста, які стурбовані екологічною катастрофою, яка насувається на наше місто. Річ у тому, що компанія "Моріс і Ко" виробляє таку кількість пластику, що місцеве сміттєзвалище вже давно переповнене, але його ніхто не вивозить. Активісти вимагають негайного призупинити виробництво, вивезти сміття, та повернути місту чистоту та спокій! Минулої ночі хтось підпалив складські приміщення які належать компанії "Моріс і Ко". Що це? Нещасний випадок? Замах на життя Моріса Лісовського? Незадоволення оплатою чи умовами труда? А може це помста за смітник? А після реклами ми знов повернемось до загадкового палія. Залишайтесь з нами!

- Стоп, знято! Тепер я можу випити кави? Я не снідав!

- Так, не скигли. Будетобі курас..круас...буде тобі сніданок. Як я тобі?

- Ти була неперевершена сьогодні.

- О, дякую. Зачекай! Тільки сьогодні? А чого така інтонація?

- О, ні, знов почалось! Краще вип'ю заспокійливе...

Репортери, активісти, перехожі, все це нагадувало коробку з мурахами. Навіть яскраве сонце та свіжа кава не могли підняти зіпсований настрій Морісу, який за цим мурашником спостерігав з вікна свого офісу. Знизу доноситься незадоволене волання підсилене шкварчанням мегафона.

- Фабрика вбиває наше місто! До біса Моріса! До біса смітник!

Моріс дивився на всю цю метушню з вікна свого кабінету та тяжко зітхав.

- Знов ця прибацана. Ну от що їй треба? Я ж роблю добру, благородну справу!

Поруч з його столом у шкіряному кріслі сидів Марк.

- Серйозно? Твій пластик засмітив передмістя. Я особисто не в курсі наскільки все погано, але кажуть, що там вже навіть птахи не літають!

- Але ж я не для себе стараюсь, все для людей! Ти знаєш скільки робочих місць наша компанія створила? А скільки податків я сплачую? Колись ми й справді придумаємо як позбавитись смітника, але поки що я не можу відволікатися на ці дрібниці, зараз для мене важливо сконцентрувати увагу виключно на виробництво! Мені потрібні нові види продукції, нові покупці. Я ж не можу розірватись та займатись усім на світі. Мені потрібен помічник, своя людина. Кому я можу довіритись як не власному сину? Вже трьох директорів довелося звільнити, бо крадуть! Я замісь того що б займатися своїми справами ходжу, перевіряю все і всіх. Ти мій син, тобі я довіряю повністю, бо сам виховав тебе порядною, чесною людиною. До того ж ти розумний, кмітливий, хоча не самий відповідальний, але ти ж не станеш свого батька дурити. Я чекаю тільки на тебе. Синку, ми з тобою будемо чудовою компанією. Я навіть назву придумав "Моріс та Марк"! Звучить?