Глава 11

Так, це був він, одягнутий в ту саму чорну куртку з капюшоном. Він швидко підійшов до мене та сів на лавочку. Хвилину він сидів мовчки, але я вирішила перервати мовчання.

-Ну що ти мені скажеш? - запитала я. - і доречі, зніми капюшон.

-Ні, це не потрібно - відповів він і підняв голову. В його очах мені щось здавалося знайомим, але що, зрозуміти я не могла.

-Тоді навіщо ти сюди прийшов? - не розуміючи запитала я і зняла з нього капюшон.

-Хотів побачити тебе... - відповів він і піддав губи - доречі, чому ти не боїшся?

-А мені потрібно боятися? - і в цей момент я зловила себе на думці, що я зараз на своєму подвір'ї, вночі розмовляю з незнайомим хлопцем.

-А ти смілива! - посміхаючись сказав хлопець.

-Як тебе звати? - неочікувано запитала я.

-Олексій - відповів він, оглядаючи подвір'я.

-Можливо хочеш запитати, як мене звати? - сказала йому я.

-Навіщо? Я знаю тебе, Лізо! - подивився Олексій мені в очі. Це був такий знайомий погляд. Але ж я його зовсім не знаю.

-Ти мене знаєш? Звідки? - здивувалася

-Я багато чого знаю, на жаль...

-То можливо розповісиш? Чи я просто так виходила до тебе?

-Тобі не можна всього знати, це небезпечно. - сказав він і склав руки у замок.

-Тоді скажи те, що можна мені знати! - більш агресивно сказала я.

-Будь-ласка, не лізь в це! Тобі пригод в житті мало?! - запитав мене хлопець.

-Що? Звідки ти... Звідки ти стільки про мене знаєш? Чорт візьми! Розповідай кажу! - крикнула я.

-Я повторюю це для тебе небезпечно - не вспів договоити він, як я його перебила.

-А можливо я сама буду вирішувати, що для мене небезпечно, а що ні?! - грубо сказала я, схрестивши руки - в тебе є 10 хвилин, щоб все мені розповісти!

-Добре, але ходімо в будинок, там безпечніше - сказав хлопець і попрямував до вхідних дверей. Я б мала боятися впускати незнайомих до будинку, але чомусь такого відчуття я не мала.

Олексій пройшов до будинку і сів на диван, та посміхаючись оглядав будинок. Було таке відчуття, що цей будинок йому рідний. За декілька хвилин мовчання він почав розповідати...

-Ти дуже багато не знаєш... Я твій брат - сказав Олексій.

-Це жарт якийсь? Тобі скільки років? Як ти можеш бути моїм братом?! - кричала я, адже нічого не розуміла.

-Зараз я все поясню... 

-Було б добре - сказала я і почала уважно його слухати.

-Мені 27 років. Я дійсно твій брат, але по матері. Я народився за рік до того, як вона зустріла твого батька. Вона боялася йому про мене розповісти і тому віддала мене жити до дитбудинку. Коли я підріс, я багато разів бачив її, вона спостерігала за мною і плакала. Одного разу вона підійшла до мене і дала мені оцю записку. Він показав мені записку і я впізнала почерк мами...

"Привіт, Олексій! Я - твоя мама! Я прошу вибачення за те, що колись віддала тебе сюди. Я розумію, що не заслуговую на пробачення, але все ж таки прошу... Я не можу забрати тебе, адже мій чоловік, навіть не хоче про це чути... Я сумую за тобою... Ти став таким гарним хлопчиком. Сподіваюся доля мене покарає за цей вчинок, а тобі бажаю всього найкращого... Якщо ти колись побачиш мене, коли виростеш - то підійди до мене. Це буде найбільше щастя. Доречі, у тебе є 2 брати і сестричка... Вибач мене ще раз... Люблю тебе, Олексійчику!"

-Ти зберіг цю записку? Скільки років тому це було? - запитала я, не стримуючи сльози.

-Мені було 14 років - посмутнів Олексій.

-Так що було далі? - подивилась я на нього

-Так, ось 2 роки тому, ми з нею зустрілися. Вона мене впізнала. З того дня ми почали бачитись. Вона допомогла мені з роботою. Я працюю частним детективом. Я бачив багато ваших фото... - посміхнувся Олексій та тяжко продовжив - на передодні аварії, вона сказала мені, що в неї погане передчуття, їм приходять погрози! Вони збиралися поїхати на дачу, але вона розповіла мені не це. Мама попросила мене потурбуватися про вас з Тімою та Владом, якщо з ними щось станеться.

-Тобто мама відчувала, що з ними щось трапиться? - сльози текли по щокам.

-Так - відповів хлопець і продовжив - Після аварії я вирішив в усьому розібратися і як виявилося твій батько вів чесний бізнес, тому мав багато ворогів. Його багато разів хотіли підкупити. Так, що ця аварія була підлаштована. Влад про це знає, тому і вирішив перевезти тебе.

-Тобто Влад знає, що ти наш брат? - я ледве могла видавити з себе слова.

-Ні, про це він не знає, я не зміг сказати... Доречі твої очі схожі на мамині... - посмутнів мій брат

-Точно, твої очі, вони точ в точ як мамині, а я не могла зрозуміти, чому твої очі мені здаються такими рідними... - обняла я свого брата.

Ми ще багато про що поговорили. Він розповів про своє дитинство і що не злиться на маму... Ми обмінялися номерами телефонів і заснули на дивані. Вночі мені прийшло смс від Макса:

"Як ти? У скільки ти завтра виїжджаєш? Мені тебе зустріти?"

Сонна я вирішила відповісти йому:

"Зі мною все добре. Сьогодні виїжджаю о 11:40 дня. Я добрусь сама, не переживай"

Після цього я заснула. Прокинулася від будильника об 9:55. Олексія ніде не було. Я пішла його шукати та гукала:

-Олексію! Олексію! Ти вдома?! - аж раптом побачила його, він стояв і держав в руках мамине фото та плакав. Я бачила як йому було боляче... Я підійшла і обняла його. Як тільки він побачив мене, він витер сльози. Та обняв мене в відповідь.

Він провів мене до вокзалу.

-Сподіваюсь, що ми ще побачимось - обняв Олексій мене.

-Звичайно! - поцілувала я його в щоку

-Якщо я щось дізнаюсь про аварію, я тобі зателефоную. Будь обережною! - допоміг мені брат з сумками.

Я махала йому у вікно. Моєю сусідкою опинилася якась бабуся. Їй було років 60, але вона доглядала за собою. Мала макіяж, гарне вбрання та манери.

Я їй розповіла про Максима, щоб попросити в неї пораду. Вона посміхнулася і дала мені одну пораду:

"Якщо ти не можеш представити свою життя без тієї людини, то ти кохаєш її. А якщо людину кохаєш, то не потрібно витрачати час, адже життя проходе швидко"