Глава 3

Пройшов місяць.

Цей місяць був найтяжчим, я сумувала за батьками та за молодшим братом, але мені повезло мати біля себе Аню та Влада. Ми гарно проводили час, дивились фільми от Netflix, гуляли, інколи Влад відволікався на роботу, і в той час ми з Анею ходили по торговим центрам. Так пройшов місяць і я майже забула про слова Влада, але мені це тільки здалось.

-Лізо, ти вдома? - зайшов Влад додому

-Так, я вдома, уже приготувала вечерю і чекаю на тебе - сказала я брату і сіла за стіл.

Влад зайшов до кухні, та сів поряд зі мною.

-Ліза, наскільки ти пам'ятаєш я брав відпустку на місяць, і ось цей місяць закінчився - сказав Влад, та взяв мене за руку. - і отже я маю повернутись на роботу, а ти переїхати до Вашингтона.

-Владислав Валерійович - так говорила я, коли була зла на нього - я вам сказала, що я нікуди не переїду, значить я нікуди НЕ ПЕРЕЇДУ - крикнула я на останніх словах.

-Ліза, завтра вранці я відвезу тебе до дяді Сергія і це не обговорюється! 

Я розізлилася, встала із-за столу і пішла до своєї кімнати, зайшовши до кімнати, я громко закрила двері. Я сподівалась, що за цей місяць він передумає і залишить мене тут. І я вирішила написати Ані.

"Привіт, подруго(("

"Привіт, щось сталось?"

"Так, я завтра переїжджатю до Вашингтона ("

"Ти зараз серйозно? Якого біса ти туди їдеш?*

"Влад все ж таки не шутив, коли говорив, що через місяць я поїду до дядька Сергія( Аня, шо мені робити?"

"Не хвилюйся, все буде добре)"

"Ладно, дякую. Надобраніч ❤️"

"Надобраніч ❤️"

Після того, як я побажала Ані спокойной ночі, я також лягла спати. Утром я прокинулась від того, що Влад ходив по моїй кімнаті, складаючи мої речі у валізу.

-Ей, ти не прифігів? - розлючено запитала я - якого біса ти робиш в моїй кімнаті?!

-Ліза, прокидайся і одягайся, твою валізу я майже зібрав, сніданок на столі. В тебе є 2 години. Через 2 години ми їдемо до Вашингтона. - спокійно сказав він і вийшов із кімнати

В мене аж рот открився від того, що я почула, я хотіла щось заперечити, але не встигла вставити ні слова. Я піднялась з ліжка і пішла до ванної кімнати, через 40 хвилин я була одягнена і нафарбована. Сьогодні я одягла чорні джинси, порвані на колінах, і білий кружевний топ, а також білі кросівки і взяла чорну сумку від Dolce & Gabana. Волосся зав'язала у хвіст. Коли я була одягнена,тя пішла снідати. На сніданок Влад мені приготував яєчню і кофе. Коли я тільки закінчила снідати, мені зателефонував брат:

-Я тебе чекаю, виходь

-Зараз йду - відповіла я байдужим тоном.

Ми їхали десь годин 6, отож в дорозі я заснула. Я проснулась від того, що Влад мене будив:

-Ліза, проснись, приїхали.

Я відкрила очі, і подивилась на будинок, перед яким стояла наша машина. Будинок був дуже великий, трішки більший ніж у нас. Ми вийшли з машини і я побачила біля будинку своє жовте спортивне авто. Ну хоть машину мою мені залишили, подумала я. Ми увійшли в будинок і я побачила високого брюнета у чорному костюмі і білявку в червоній сукні. Це були мої дядя Сергій та Марина. Спитаєте чому я не називаю Марину тьотьой, все дуже просто. В дитинстві, коли я сказала на неї тьотя, вона на мене образилась, і попросила називати її на "ти". Ось тому я так і роблю.

-Лізонько, як давно ми тебе не бачили - сказала Марина, і кинулась мене обіймати.

-Радий тебе бачити , Лізо - посміхнувся дядя Сергій. - Владику, і тебе радий бачити - сказав дядя і обняв Влада.

-Лізонько, - звернулась до мене Марина - ми підготували для тебе кімнату, зараз Андрій її тобі покаже - посміхнулась Марина.

-Андрій? - здивовано запитала я.

-А, мабуть ти вже і не помниш Андрюшу, зараз, зачекай - Марина пішла на другий поверх і через декілька хвилин повернулась з високим хлопцем, який мав каштанове волосся - ось, Андрюша, ти ж пам'ятаєш Лізоньку? 

-При-и-віт - з здивованим виглядом сказав він мені, і у цей час роздивився мене з голови до ніг.

-Привіт, Андрію, рада бачити - сказала я з натягнутою посмішкою, так як я не була радою, що муситиму жити тут

-Андрій, покажи Лізі кімнату - сказав дядя Сергій - а ми з Владом поговоримо - посміхнувся дядя.

-Ну пішли сестричко - звернувся до мене Андрій, роблячи наголос на останньому слові - ось твоя кімната.

Він завів мене до гарної, великої кімнати і посміхнувся.

-Ну що ж, провів, показав, дякую! Далі справлюсь сама! - сказала я і захлопнула двері прямо перед ним.

Я сіла на ліжко і почала згадувати, що саме в цій кімнаті я жила, коли років десять тому, ми приїжджали сюди з батьками на літо. Згадуючи батьків, я сама не помітила як, але я вже сиділа вся в сльозах. Коли заспокоїлася, вирішила написати Ані.

"Привіт, подруго!"

Довго відповіді чекати не прийшлось, за кілька хвилин я побачила нову смс.

"Ліза, привіт! Ну що ти там? Доїхали вже?"

"Так, доїхали, вже сижу і новій кімнаті"

"Боже, я навіть не уявляю, як я буду без тебе..."

"Не переживай, на довго я тут не затримаюсь. Зроблю так, що вони самі захочуть відправити мене назад додому)"

"Так, знаючи твій характер, їм буде тяжко з тобою)"

Прочитаючи останнє повідомлення, я посміхнулася. Адже Аня була права, мій характер витримували не всі. І одним з щасливчиків, які все ж витримували мій характер були Аня і Влад... Ну і моя сім'я звісно...

Після того, як я поспілкувалась з Анею, я вирішила спуститися до вітальні та своїх "коханих" родичів. Коли я вже майже була у вітальні, то почула відривки їхньої розмови:

-Чи ти все вирішив з університетом? - запитав жіночий голос

-Так, я вже все вирішив з університетом, як просив Влад, її документи вже прийняли на бізнес.

Почувши це я так розізлилася. Мало того, що вони вирішили щоб я переїхала в інше місто, то ще я повинна і вчитися не на перекладача, а на бізнес. Цього я вже не витримала, я спустилася до них і почала кричати: