Розділ 6.1

В’ячеслав

За роботою він майже не помічав часу.

Дні зливалися в один нескінченний потік зустрічей, дзвінків, контрактів і рішень. Його життя давно навчилося існувати за календарем.Кожна година була розписана. Кожна хвилина мала свою ціну. За два дні починалася міжнародна конференція в Берліні. Наймасштабніша бізнес-конференція року. Понад дві тисячі гостей. Представники десятків країн. Керівники міжнародних компаній. Інвестори. Науковці. Маркетологи. Він мав відкривати другий день конференції. Його доповідь була майже готова. На екрані ноутбука залишалися останні кілька слайдів. Потрібно було лише відшліфувати формулювання. Прибрати зайве. Додати кілька цифр. Він любив цей момент. Коли основна робота вже зроблена. Залишаються лише останні штрихи. Саме вони відрізняли хорошу доповідь від блискучої.

Він уважно перечитував кожен абзац. Змінював слова. Переставляв акценти. Видаляв усе, що могло здатися зайвим. На столі давно охолола кава. За панорамним вікном мерехтіли вогні міста. Він навіть не помітив, як настала ніч. Телефон кілька разів сповіщав про нові повідомлення. Секретарка надсилала документи. Організатори конференції — фінальні деталі. 
 

Помічник нагадував про завтрашній виліт. В’ячеслав відкривав листи один за одним. Відповідав коротко. Чітко. Без зайвих слів.

Черговий лист мав тему:

«Фінальна програма конференції».

Він відкрив вкладення. Швидко переглянув. Перевірив лише свій час виступу. Час панельної дискусії. Місце проведення. Закрив. Навіть не дочитав список спікерів до кінця. Йому це було нецікаво. У кожного буде свої двадцять хвилин. Потім запитання. Оплески. Наступний. Так відбувалося завжди. Він повернувся до презентації.

Наступного ранку літак уже заходив на посадку.

Берлін зустрів сонцем. Склом сучасних будівель. І звичною метушнею великого міста. Готель. Реєстрація. Коротка вечеря з партнерами. Кілька нових знайомств. Обговорення майбутніх контрактів. У номер він повернувся лише після одинадцятої. Ще раз переглянув презентацію. Закрив ноутбук. І майже одразу заснув.

Наступного дня його виступ пройшов саме так, як він і планував.

Упевнено.

Спокійно.

Без жодної помилки.

Після останнього слайду зал вибухнув оплесками. Модератор поставив кілька запитань. Потім ще кілька із залу. Він відповідав легко. Навіть із задоволенням. Після завершення до нього відразу підійшли журналісти. Партнери. Представники інших компаній. Хтось просив контакт. Хтось домовлявся про зустріч. Хтось фотографувався. Майже година минула в безперервному русі. Лише коли все трохи стихло, він повернувся до конференц-зали. Не тому, що хотів слухати інших. Просто наступна важлива зустріч була тут же. До неї залишалося хвилин сорок. Він сів у першому ряду. Поклав телефон на коліна. Відкрив пошту. Попередній спікер уже завершував доповідь. В’ячеслав навіть не слухав. Він відповідав на повідомлення. Підписував документи електронним підписом. Позначав завдання для команди. Оплески. Зміна слайдів. Черговий виступ закінчився.На сцену вийшов модератор.

— А зараз я хочу запросити людину, яка за останні роки стала одним із найвідоміших маркетологів Європи. Її стратегії сьогодні вивчають у бізнес-школах, а реалізовані проєкти змінили підхід до міжнародного брендингу.

В’ячеслав машинально відкрив новий лист.

— Засновницю міжнародної маркетингової агенції…

Його погляд залишався прикутим до екрана.

— Соню Коваленко! У залі пролунали оплески. Він навіть не підняв голови. Коваленко. Поширене прізвище. Соня… Теж нічого незвичного. Він поставив крапку в листі. Натиснув “Надіслати”. І лише тоді почув голос.

— Доброго дня.

Дякую за запрошення.

Дякую кожному, хто сьогодні тут.

…

Світ завмер.

Його пальці так і залишилися на телефоні.

Дихання збилося.

Цей голос…

Неможливо.

Повільно.

Дуже повільно.

Він підняв голову.

І перестав дихати.

На сцені стояла вона.

Соня.

Не така, якою він пам’ятав.

І водночас…

Абсолютно така сама.

Світле волосся стало трохи довшим.

Риси обличчя — дорослішими.

У погляді з’явилася впевненість, якої колись не було.

На ній був елегантний світлий костюм.

Жодної зайвої деталі.

Жодного зайвого жесту.

Вона стояла перед переповненою залою так, ніби народилася для цієї сцени.

Усміхнулася.

Ледь нахилила голову.

Саме так…

Саме так вона робила завжди, коли трохи хвилювалася.

У В’ячеслава всередині ніби щось обірвалося.