6.1

В’ячеслав

Сорок два.

Колись йому здавалося, що саме в цьому віці людина має відповіді на всі запитання.

Виявилося, навпаки.

З роками запитань ставало лише більше.

Його життя було саме таким, про яке багато хто міг лише мріяти.

Власна міжнародна компанія.

Офіси в кількох країнах.

Команда з сотень працівників.

Контракти, за які боролися найбільші корпорації.

Його ім’я знали далеко за межами України.

Його запрошували читати лекції в університетах.

Він був бажаним гостем на бізнес-форумах.

Його інтерв’ю розбирали на цитати.

Для когось він був прикладом успіху.

Для когось — людиною, яка досягла всього.

Та ніхто не знав, якою ціною.

Його день був розписаний по хвилинах.

Шоста ранку.

Пробіжка.

Кава без цукру.

Перегляд новин.

Наради.

Перельоти.

Зустрічі.

Контракти.

Вечері з партнерами.

Повернення додому далеко за північ.

Та варто було зачинитися дверям квартири, як успішний бізнесмен залишався сам на сам із тишею.

Він давно звик до неї.

Навіть полюбив.

Бо тиша ніколи не ставила незручних запитань.

— Чому ви досі не одружилися?

Це питання звучало так часто, що він уже відповідав автоматично.

— Робота займає майже весь мій час.

Люди сміялися.

Кивали.

Вірили.

Лише він знав, що це неправда.

Робота була не причиною.

Вона стала порятунком.

Єдиним способом не залишатися наодинці зі своїми думками.

Жінки були.

Красиві.

Освічені.

Самодостатні.

Дехто справді закохувався в нього.

Він чесно намагався будувати стосунки.

Запрошував на вечерю.

Дарував квіти.

Разом подорожував.

Слухав їхні історії.

Посміхався.

Але щоразу все закінчувалося однаково.

Одного вечора він дивився на жінку навпроти й раптом ловив себе на думці, що мовчки порівнює.

Не зовнішність.

Не усмішку.

Не голос.

Відчуття.

Чи так само спокійно поруч із нею?

Чи так само хочеться мовчати?

Чи так само легко дихати?

І відповідь завжди була одна.

Ні.

Після цього він чесно говорив:

— Пробач. Я не можу.

Вони не розуміли.

Думали, що проблема в них.

Насправді проблема була в ньому.

Його серце вже давно перестало шукати.

Воно одного разу знайшло все, що хотіло.

І більше нікого не впустило.

— Вʼячеславе, тобі сорок два. Час уже перестати жити минулим.

В’ячеслав лише всміхнувся.

— Я ним не живу.

— Тоді чому ти досі сам?

Він довго мовчав.

Потім тихо відповів:

— Бо я не хочу, щоб колись якась жінка подивилася на мене так, як колись дивилася Соня… і зрозуміла, що я все одно люблю іншу.

Це було б несправедливо.

Друг більше нічого не сказав.

Бо вперше за багато років побачив у його очах не успішного керівника.

А чоловіка, який так і не навчився кохати вдруге.

У його квартирі не було сімейних фотографій.

Не було дитячих іграшок.

Не було жіночих речей.

Лише книги.

Картини.

Документи.

І величезне панорамне вікно, біля якого він любив сидіти вечорами.

З келихом вина.

Або чашкою кави.

І дивитися на місто.

Він часто думав про дивну річ.

Людина може купити будинок.

Автомобіль.

Літак.

Навіть час інших людей.

Але не може купити одну-єдину мить, яку колись втратила.

Іноді він запитував себе:

«А якби тоді я сказав їй правду?»

Відповіді не було.

І вже ніколи не буде.

З роками її образ почав стиратися.

Він уже не пам’ятав, який парфум вона любила.

Не пам’ятав тембр її сміху.

Іноді навіть боявся, що одного дня забуде її обличчя.

Ця думка лякала більше, ніж самотність.

Бо якщо пам’ять зітре її остаточно…

Що тоді залишиться?

Він заплющив очі.

І вперше за багато років тихо прошепотів у порожню квартиру:

— Сподіваюся… ти щаслива.