Розділ 5

Соня

День, який мав стати найщасливішим.

Мені було страшно.

Не тому, що сьогодні я виходила заміж.

А тому, що десь глибоко всередині мене жила надія, що все ще може змінитися.О шостій ранку я вже не спала.

За вікном повільно прокидалося місто. Липневе сонце тільки починало торкатися дахів будинків, а повітря було прохолодним, ніби саме літо вирішило не заважати цьому дню. Я лежала на спині й дивилася в білу стелю.

Сьогодні.

Ось і настав цей день.

День, який я стільки разів уявляла ще маленькою дівчинкою.

Весілля.

Усі казали, що наречені майже не сплять перед весіллям через хвилювання.Але я не спала зовсім з іншої причини.

Моє серце весь час ставило одне й те саме питання.

Вона різко сіла на ліжку.

— Досить… — тихо сказала сама собі. — Це вже смішно.

Вона підійшла до вікна.

На телефоні десятки повідомлень.

Мама.

Подруги.

Візажист.

Фотограф.

Координатор.

Наречений…

Усім потрібна була вона.

І лише від однієї людини повідомлення не було.

Вона відкрила їхній чат.

Останнє повідомлення:

“Не хвилюйся. Все буде чудово.”

Вона ще хвилину дивилася на екран.

Палець кілька разів зависав над клавіатурою.

Будинок Соні вже гудів.Подруги сміялися.Хтось розкладав квіти.Фотограф просив не рухатися.

— Соню, голову трохи праворуч.

— Усміхнись.

— Супер.

— Дуже красиво.

Усі захоплювалися нею.

Біла сукня ідеально підкреслювала її фігуру.

Легкий шлейф ковзав підлогою.

Волосся було зібране в низький пучок.

Лише кілька локонів спадали на щоки.

Вона була неймовірно красивою.

Але її очі…

Фотограф переглянув кадри.

— Дивно…

— Щось не так? — запитала Соня.

— Ні… Просто…

Він замовк.

— У вас дуже сумні очі.

Соня мовчки усміхнулася.

— Просто хвилююся.

Він повірив.

Вона — ні.
Церемонія почалася о п’ятій вечора.

Грала жива скрипка.

Сонце вже не палило.

Лише лагідно освітлювало білу арку, прикрашену трояндами.

Гості вставали зі своїх місць.

Усі повернулися до входу.

Соня зробила перший крок.

Батько міцніше стиснув її руку.

— Ти готова?

Вона ковтнула клубок у горлі.

— Так…

Але голос видав її.

Ні.

Вона не була готова.

Вона повільно йшла доріжкою.

Люди посміхалися.

Плакала мама.

Подруги витирали сльози.

Наречений дивився на неї з таким захопленням, ніби перед ним стояло диво.

І раптом…

За останнім рядом гостей вона побачила його.

В’ячеслав.

Темний костюм.

Трохи скуйовджене волосся.

Руки в кишенях.

І ті самі очі.

Вона завмерла лише на секунду.

Їхні погляди зустрілися.

Світ навколо перестав існувати.

Не було музики.

Не було гостей.

Не було квітів.

Були тільки вони.

І  роки спогадів, які промайнули між ними швидше, ніж удар серця.

Він не посміхався.

Не кликав її.

Не робив жодного руху.

Лише дивився.

Так, ніби запам’ятовував її назавжди.

Соня відчула, як до очей підступили сльози.

«Скажи хоч щось…»

Благала вона подумки.

«Зупини мене…»

Але В’ячеслав мовчав.

Бо знав: якщо зараз вимовить хоча б одне слово — він зруйнує життя не лише їй, а й людині, яка щиро чекала її біля вівтаря.

Вона повільно відвела погляд.

Зробила ще один крок.

Потім ще.

І ще.

А В’ячеслав залишився стояти там, де стояв.

Нерухомий.

Наче людина, яка власними очима дивиться, як від неї назавжди відпливає корабель, на який вона так і не наважилася сісти.