Розділ 4.2

Вʼячеслав 

Церква була наповнена людьми.

Звучала музика. Гості усміхалися.Навколо панувала атмосфера свята.

Я стояв біля вікна й дивився на подвір’я.

Ще кілька хвилин.

І вона приїде.

Телефон у кишені завібрував.

Повідомлення від Соні.

“Ти вже там?”

Навіть у день власного весілля вона писала мені першому.

“Так.”

Кілька секунд.

Потім нове повідомлення.

“Я хвилююсь.”

Я перечитав його двічі.

Так само, як багато років тому перечитував її повідомлення ночами.

“Це нормально.”

Відповідь прийшла майже миттєво.

“Побудь сьогодні поруч, добре?”

Мені знадобилося кілька секунд, щоб надрукувати відповідь.

“Завжди.”

Завжди.

Яке дивне слово.

Особливо коли розумієш, що іноді можеш бути поруч із людиною все життя.

І так і не стати для неї тим самим.

За вікном зупинилася машина.

Серце стислося.

Вона приїхала.

Гості одразу пожвавилися.

Хтось почав фотографувати.

Хтось діставав телефони.

А я раптом зрозумів, що боюся обернутися.

По-справжньому боюся.

Бо щойно побачу її у весільній сукні — все стане остаточно реальним.

— В’ячеславе.

Я обернувся.

Поруч стояв Андрій.

Майбутній чоловік Соні.

Мій колега.

Мій друг.

Людина, якій я щиро бажав щастя.

— Все добре? — запитав він.

— Так.

Збрехав.

І ми обидва це знали.

Він кілька секунд мовчав.

Потім несподівано поклав руку мені на плече.

— Дякую.

— За що?

— За неї.

Я завмер.

— Не розумію.

Андрій усміхнувся.

— Розумієш.

Він подивився у бік входу.

Туди, де зараз мала з’явитися Соня.

— Якби не ти, ми б ніколи не зустрілися.

Я нічого не відповів.

Бо іноді мовчання — єдине, що залишається.

У цей момент двері відчинилися.

І весь світ навколо ніби завмер.

З’явилася вона.

У білосніжній сукні.

Красива настільки, що на секунду стало важко дихатити.

Соня усміхалася.

Саме тією усмішкою, яку я знав краще за всіх.

І раптом серед десятків гостей її погляд знайшов мене.

Лише на мить.

Лише на одну коротку мить.

Але цього вистачило, щоб я побачив щось дивне.

Ніби за всією її радістю ховалося запитання.

Одне маленьке запитання, яке вона так і не наважилася поставити вголос.

А я так і не наважився відповісти.