Розділ 4.1

Вʼячеслав 

Сьогодні особливий день.

Соня виходить заміж.

Я дивлюся на себе в дзеркало, поправляю краватку і гірко усміхаюся.

Хто б міг подумати, що саме я буду свідком цієї історії від самого початку.

Від першого повідомлення.

Від першої зустрічі.

Від першої дружби.

І до цього дня.

Дня, коли вона стане дружиною іншого чоловіка.

Іронія долі полягала в тому, що наречений був моїм колегою.

Ми познайомилися кілька років тому під час роботи над одним із проєктів у Німеччині.

Тоді я навіть подумати не міг, що одного дня він покохає найважливішу дівчину в моєму житті.

А вона покохає його.

Усе сталося випадково.Принаймні так мені тоді здавалося.

Я представляв новий проєкт, після офіційної частини ми всі сиділи в ресторані.

Соня саме приїхала до мене на кілька днів.

Тоді ми ще жартували, що вона знає про моє життя більше, ніж половина співробітників.

Пам’ятаю, як вони вперше побачили одне одного.

Звичайне знайомство. Звичайна розмова.

Нічого особливого. Принаймні для мене.

Я навіть не звернув уваги.

А потім вони почали переписуватися.

Потім зустрічатися.

Потім закохалися.

Так легко.

Так природно.

Наче саме так і мало бути.

І я щиро намагався радіти за них.

Справді намагався.

Тому що якщо хтось і заслуговував на щастя, то це Соня.

Моя Соня.

Стоп.

Не моя.

Ніколи не моя.

І саме це боліло найбільше.

Я навчився жити з цим болем.

Посміхатися. Жартувати.

Давати поради щодо обручки.

Допомагати організовувати пропозицію.

Навіть стояти поруч, коли вона зі сльозами на очах показувала мені каблучку.

— В’ячеславе, я сказала “так”!

І я відповів саме те, що мав відповісти найкращий друг.

— Я дуже радий за тебе, Соню.

І жодного разу не сказав того, що кричало всередині мене.

Що ще багато років тому безнадійно закохався в дівчину, яка сьогодні виходить заміж за іншого.

За чоловіка, якого колись сам привів у її життя.