Моє незавершене кохання

Розділ 4

Соня

— Соню, ти взагалі мене слухаєш?

Голос викладача повернув мене в реальність.

Я різко підняла голову від телефону й зрозуміла, що вже кілька хвилин дивлюся в одну точку.

Точніше — на повідомлення від В’ячеслава.

— Так, звісно, — швидко відповіла я.

Судячи з усмішок одногрупників, ніхто мені не повірив.

Щойно закінчилася пара, телефон знову завібрував.

“Як пройшла презентація?”

Із усіх людей, яких я знала, лише В’ячеслав пам’ятав, що сьогодні в мене захист проєкту.

“Добре. Вижила.”

Відповідь прийшла майже одразу.

“Я в тобі й не сумнівався.”

Я вийшла з корпусу університету.

Львів зустрів мене сонцем і легким осіннім вітром.

Навколо поспішали студенти, хтось сміявся, хтось обговорював пари.

Звичайний день.

Звичайне життя.

Але останнім часом у ньому з’явилася одна дивна звичка.

Щоразу, коли траплялося щось хороше, я хотіла розповісти про це В’ячеславу.

І коли ставало погано — теж.

Я набрала його номер.

— Невже сама подзвонила? — почувся знайомий голос.

— Не радій так сильно.
— Пізно. Уже радію.

— У тебе що, роботи немає?

— Є. Дуже багато.

— Тоді чому ти відповідаєш?

На тому кінці запанувала коротка тиша.

— Тому що це ти, Соню.

І серце чомусь пропустило удар.

Лише один.

Маленький.

Майже непомітний.

Але достатній, щоб я замовкла на кілька секунд.

На щастя, В’ячеслав цього не помітив.

Або зробив вигляд, що не помітив.

Подобається

#3524 в Любовні романи
#921 в Жіночий роман

Відредаговано: 21.06.2026