Розділ 3.1

 В’ячеслава

Того вечора я повертався додому з дивним відчуттям.

Наче щось змінилося.

Хоча насправді не сталося нічого особливого.

Ми просто гуляли.

Розмовляли.

Сміялися.

Іноді мовчали.

Але чомусь саме ця звичайність не виходила з голови.

Я кинув ключі на тумбочку й підійшов до вікна.

За містом повільно згасав вечір.

А перед очима вперто стояла вона.

Соня.

Я усміхнувся сам до себе.

Потім одразу ж похитав головою.

— Дурень…

Занадто юна.

Ця думка останнім часом приходила все частіше.

Коли вона сміялася.

Коли захоплено розповідала про свої мрії.

Коли сперечалася зі мною через якісь дрібниці.

Я дивився на неї й розумів, що переді мною ще майже дитина.

У неї попереду ціле життя.

Перше кохання.

Перші розчарування.

Перші великі перемоги.

Світ ще навіть не почав відкривати перед нею всі свої двері.

І хто я такий, щоб ставати на цьому шляху?

Я був старший.

Набагато старший.

Встиг побачити те, про що вона ще навіть не замислювалася.

І саме тому розумів те, чого не хотів визнавати.

Я починав закохуватися.

Повільно.

Непомітно.

Небезпечно.

Не через зовнішність.

Не через красиві очі.

А через те, якою вона була.

Справжньою.

Щирою.

Живою.

Поруч із нею мені самому хотілося ставати кращим.

І це лякало.

Я відвернувся від вікна й важко видихнув.

Ні.

Так не можна.

Соня заслуговує на безтурботність.

На молодість.

На право робити власні помилки.

Без мене.

Без моїх почуттів.

Без усього цього.

Саме тоді я прийняв рішення.

Можливо, найправильніше за останній час.

Я буду поруч.

Але лише як друг.

Друг, який завжди вислухає.

Підтримає.

Допоможе.

Друг, який не вимагатиме нічого натомість.

Я усміхнувся.

Вперше за вечір по-справжньому спокійно.

Можливо, так буде краще для нас обох.

Я ще не знав, що життя дуже любить сміятися з наших планів.

Іноді достатньо однієї людини, щоб перевернути весь твій світ.

А Соня вже непомітно починала перевертати мій.