Розділ 3

Соня

Було настільки очевидно, що я розгубилася, що навіть Марина перестала говорити й перевела погляд з мене на нього.

А потім знову на мене.

І усміхнулася тією усмішкою, яку я терпіти не могла.

Тією самою, яка означала: «Ну все, подруго, пропала.»

Я ж стояла, наче забула, як дихати.

Зловила себе на дивній думці.

Мені було одночасно приємно й до болю тривожно.
 

Він стояв навпроти, через дорогу. І виглядав до смішного ідеально. Легкий вітер розтріпував темне волосся. Сонце ковзало по його обличчю золотими відблисками. А в очах світилися ті самі ледь помітні іскорки, які я запам’ятала ще того вечора.

Він усміхався.

Спокійно.

Впевнено.

Він точно знав, який ефект справляє.

І найгірше було те, що я теж це знала.

— Соню, — тихо протягнула Марина поруч. — Закрий рот.

Я різко кліпнула.

— Що?

— Ти вже хвилину на нього дивишся.

— Неправда.

— Правда.

Я відчула, як щоки миттєво стали гарячими.

Марина лише засміялася.

А В’ячеслав тим часом зробив кілька кроків через дорогу.

Я нервово поправила волосся. Потім одразу зрозуміла, що це виглядало безглуздо. І від того стало ще гірше.
 

— Привіт, — сказав він, зупинившись поруч.

Просто привіт. Звичайне слово.

Але його голос чомусь змусив мене забути всі підготовлені відповіді.

— Привіт, — ледве вимовила я.
 

Його усмішка стала ширшою.
Йому подобалося бачити мене розгубленою.

І, здається, він збирався насолоджуватися цим ще дуже довго. ❤️

Зі ступору мене вивела Марина, у якої, як на зло, саме в цей момент раптом з’явилися дуже важливі справи.

Настільки важливі, що вона навіть не намагалася це приховати.

— Ой, а мені вже час, — надто театрально сказала вона, дивлячись то на мене, то на В’ячеслава.

— Серйозно? Ще хвилину тому ти казала, що нікуди не поспішаєш.

— Обставини змінилися.

Я звузила очі.

— Марино…

— Що? Я доросла людина. У мене справи.

— Які саме?

— Дуже важливі.

В’ячеслав тихо засміявся поруч.

Зрадниця.

Найсправжнісінька.

Марина швидко обійняла мене за плечі й нахилилася до вуха.

— Потім усе розкажеш.

— Нічого розповідати.

Після чого вона підморгнула мені й буквально втекла, залишивши нас удвох. Я проводила її поглядом.

Сподіваючись, що вона раптом передумає і повернеться.

Не повернулася.

Коли я знову обернулася до В’ячеслава, він дивився на мене з ледь помітною усмішкою.

— Гарна подруга.

— Жахлива подруга.

— Не бачу різниці.

Я мимоволі засміялася.

І напруга, яка ще хвилину тому стискала мене зсередини, почала потроху відступати.

Ми повільно рушили вулицею.

Поруч.

Не торкаючись одне одного.

Але відчуття було таким дивним, ніби відстань між нами з кожним кроком ставала меншою.

— То ти часто лякаєш людей повідомленнями “Обернися”? — запитала я.

— Тільки красивих дівчат.

Я закотила очі.

— Дуже оригінально.

— Зате спрацювало.

— Це випадковість.

— Звісно.

Я похитала головою. Самовпевнений. Нестерпний.

А потім він раптом зупинився.

— Що? — не зрозуміла я.

В’ячеслав уважно подивився на мене.

Так уважно, що серце знову почало поводитися дивно.

— Нічого.

— Тоді чому ти так дивишся?

Його усмішка стала м’якшою.

— Просто намагаюся запам’ятати цей момент.
 

І вперше за весь час мені не знайшлося що відповісти. ❤️