Розділ 2.2

Погода була чудова, тому обід я вирішив провести не в офісі.

Іноді навіть найважливіші справи можуть почекати годину.

Особливо коли за вікном весна.

Я неквапливо йшов знайомою вулицею, переглядаючи повідомлення в телефоні.

Як думаєте, яким було моє здивування?
Коли я побачив саме її.

Соня.

Вона стояла біля невеликої кав’ярні разом із Мариною й так захоплено щось доводила, що зовсім не помічала нічого навколо.Її руки постійно рухалися в повітрі, ніби допомагали словам стати переконливішими.Марина сміялася, а Соня вперто продовжувала щось пояснювати, час від часу закочуючи очі.Вона була дивовижною.У ній було щось інше.Щось справжнє.Світле волосся м’якими хвилями спадало на плечі, і вона постійно відкидала неслухняне пасмо за вухо.Великі очі світилися життям і емоціями.Вона не намагалася виглядати ідеально.Не контролювала кожен рух.Не думала про те, який має вигляд збоку.І саме тому від неї було неможливо відвести погляд.У ній було стільки щирості, що поруч із нею все штучне здавалося безглуздим. Вона сміялася так, ніби не боялася бути почутою.Ображалася так, ніби не вміла приховувати почуття. І дивилася на світ так, ніби досі вірила в дива.Я сам не помітив, як уже кілька хвилин стояв на іншому боці дороги.

Просто дивився. І розумів, що поспішаю все менше.Тому що раптом зрозумів: зараз мені значно цікавіше інше.Цікавіше спостерігати за дівчиною, яка навіть не здогадується, що вже кілька хвилин повністю заволоділа моєю увагою.

Я дістав телефон і написав лише одне слово:

— Обернися.