Моє незавершене кохання

Розділ 2.1

Вʼячеслав

Дізнатись номер у її подруги Марини було навіть легше, ніж я думав спочатку.

І ось я, ніби малий хлопчисько, вже втретє стираю повідомлення, так і не наважившись його відправити.

Смішно.

Мені було двадцять шість.

Я керував людьми, вирішував складні питання, міг спокійно домовитися майже з будь-ким.

Але одне коротке повідомлення шістнадцятирічній дівчині раптом стало найскладнішим завданням за весь день.

Я ще раз подивився на екран.

“Доброго ранку, Соня.”

Просто.

Без дурниць.

Без дешевих підкатів.

Натиснув «Відправити».

І одразу відклав телефон убік.

Наче від цього щось могло змінитися.

Минуло хвилин п’ять.

Телефон завібрував.

Я схопив його швидше, ніж хотів би в цьому зізнатися.

— Доброго ранку.

І все.

Лише два слова.

Ця дівчина подобалася мені все більше.

Не тому, що була красивою.

Красивих дівчат я бачив багато.

А тому, що не намагалася справити враження.

Не загравала.

Не будувала із себе когось іншого.

Вона просто була собою.

І саме це зачіпало найбільше.

Я подивився у вікно свого офісу.

Попереду був довгий робочий день.

Купа зустрічей.

Дзвінків.

Паперів.

Але думки вперто поверталися до одного питання.

Коли я знову її побачу?

І вперше мені справді хотілося кудись поспішати не через роботу.

А через одну дівчину на ім’я Соня.

Подобається

#3524 в Любовні романи
#921 в Жіночий роман

Відредаговано: 21.06.2026