Розділ 2

В’ячеслав

Я не любитель гучних компаній.

Тому після тренування хотілося тільки прийняти душ, повечеряти й побути вдома.

Сергій подзвонив якраз у той момент, коли я вже збирався вимкнути телефон.

— Тільки не кажи, що знову відмовишся.

— Саме це я й хотів сказати.

— Годинку посидимо й розійдемося.

— Знаю я ваші годинки.

— В’ячеславе.

Я тяжко зітхнув.

— Що?

— Приїжджай.

Іноді доля приходить у твоє життя під виглядом друга, який не приймає відмов.

Тому через годину я вже був на місці.

Усе як завжди.

Гучна музика.

Сміх.

Розмови, що перекрикували одна одну.

Алкоголь.

Купа знайомих облич.

І бажання через пів години поїхати додому.

А потім я побачив її.

Майже одразу.

Вона стояла біля вікна з келихом соку в руках і уважно слухала подругу.

Темне волосся спадало на плечі.

На обличчі була легка усмішка.

Не така, якою люди усміхаються для фотографій.

Справжня.

Жива.

І чомусь саме вона змусила мене дивитися трохи довше, ніж було потрібно.

Зазвичай я не звертав уваги на дівчат у компаніях.

Не тому, що їх не помічав.

Просто не бачив сенсу.

Але цього разу все було інакше.

Вона не намагалася привернути до себе увагу.

Не була найгучнішою.

Не була в центрі компанії.

І саме тому виділялася серед усіх.

Кілька разів наші погляди зустрілися.

І щоразу вона швидко відводила очі.

Я усміхнувся.

Мені раптом стало цікаво, яка вона насправді.

Тому, коли через деякий час вона залишилася сама, я підійшов.

— Тобі тут нудно?

Вона підняла на мене погляд.

І саме тоді я вперше побачив її очі так близько.

Здається, саме в той момент вечір перестав бути звичайним.