Розділ 1.2

Тієї ночі  заснути я так і  не могла.

Телефон лежав поруч на подушці, і я раз по раз дивилася на екран, ніби чекала, що він знову подзвонить.

Дивно.

Ще кілька годин тому В’ячеслав був для мене просто хлопцем, якого я випадково зустріла. А зараз його голос не виходив із голови.

Я перевернулася на інший бік і заплющила очі.

— Це просто розмова, — прошепотіла сама собі.

Але серце чомусь не погоджувалося.

Наступного ранку я сонно потягнулася до телефону.

Незнайомий номер.

Хоча тепер уже не зовсім незнайомий.

«Доброго ранку, Соня.»

Я мимоволі усміхнулася.

«І тобі доброго.»

Відповідь прийшла майже миттєво.

«Бачиш? А я боявся, що ти мене заблокувала.»

«Для цього ти занадто самовпевнений.»

«Це комплімент?»

«Ні.»

«Шкода.»

Я лише закотила очі.

***

День минув швидко.
 

Після уроків ми з подругою сиділи в кав’ярні неподалік школи.
 

— Ти якась дивна сьогодні, — примружилася Марина.

— Чому?

— Бо посміхаєшся в телефон.

Я мало не вдавилася кавою.

— Неправда.
— Правда.

Вона вихопила телефон з моїх рук.

— Гей!

— В’ячеслав? — протягнула вона. — Ооо, тепер усе зрозуміло.

— Віддай.

— Подобається він тобі?

— Ні.

— Брешеш.

Я мовчала.

Бо сама не знала відповіді.

Мені подобалося спілкуватися з ним.

Подобалося чекати повідомлень.

Подобалося чути його голос.

Але це ще нічого не означало.

Правда ж?

Саме в цей момент телефон завібрував.

«Обернися.»

Я завмерла.

— Що таке? — запитала Марина.

Я повільно підняла голову.

І побачила В’ячеслава.

Він стояв через дорогу, засунувши руки в кишені, і усміхався так, ніби точно знав, що зараз я розгублюся.

І найгірше було те, що він мав рацію.