Глава 1

Вам теж здається, що події, які трапляються з нами в житті, не бувають випадковими?

Спочатку ми не розуміємо, чому щось відбувається саме з нами. Ображаємося на долю, шукаємо відповіді, запитуємо себе: «Для чого?»

Минають роки.

І лише згодом починаємо бачити картину цілком. Розуміємо, що кожна зустріч, кожна втрата, кожне прощання були потрібні, щоб одного дня привести нас туди, де ми маємо бути.

Навіть якщо для цього знадобилося сімнадцять років.

Моя історія почалася задовго до того дня, коли ми познайомилися.

Насправді вона почалася тоді, коли маленька дівчинка з білими бантами вперше переступила поріг школи і простягнула руку незнайомому старшокласнику.

***

Мені було шістнадцять.

Вік, коли здається, що все життя ще попереду. Коли закохуєшся в усмішку, живеш сьогоднішнім днем і навіть не замислюєшся про те, що деякі люди приходять у твоє життя надовго.
 

Того вечора я зовсім не збиралася нікуди йти.
 

Подруга телефонувала вже втретє.
 

— Ну будь ласка, ходімо з нами. Посидимо трохи і додому.

— Не хочу, — вперто відповідала я.

— Ти навіть не знаєш, від чого відмовляєшся.

Я засміялася.

— Від чого ж?

— Побачиш.

Через годину я вже сиділа в компанії незнайомих людей і подумки дорікала собі, що погодилася.

Усі про щось говорили, сміялися, згадували спільних знайомих. Я почувалася зайвою.
 

Поки не зустрілася поглядом із ним.
 

Він сидів трохи осторонь від інших.

Не найгучніший у компанії.

Не той, хто намагався привернути до себе увагу.

Але чомусь саме на ньому постійно зупинявся мій погляд.

Того вечора я ще не знала його справжньої ролі у своєму житті.

Але доля вже почала писати нашу історію.

— Тобі тут нудно? — раптом запитав він.
 

— Дуже помітно?
 

— Трохи.
 

Я усміхнулася.

І сама не помітила, як ми почали розмовляти.

Спочатку про дрібниці.Потім про школу.Про музику.Про мрії
Про життя.Наче були знайомі вже багато років.