29.

Боже, що ж була то за тяганина у нотаріуса!..

Я б ніколи не подумала, що історія моїх нещасть стане мексиканським серіалом, при чому багатосерійним!

Було трохи шкода нотаріуса. Він то ж був ні при чому.

А свекруха влаштовувала військовці дії при кожній зустрічі, які вона сама й організовувала.

Спочатку вона написала заяву на спадщину від сина. Потім чомусь викликала і мене, щоб при нотаріусу вимагати у мене частину хати, де ми з дітьми проживали. Потім претензії на бізнес, на подаровану власність тітки Марти, хай земля їй буде пухом... 

І так по колу декілька разів...

Їй пояснювали, що ще не пройшло півроку з дня смерті Максима. Але ж вона нікого не чула і знову влаштовувала показові виступи, де я все хочу забрати, а вона бідна нещасна матір, і вона має право на частину від померлого сина.

Потім я вже психонула і не стала відповідати ні на які запрошення з'явитися у нотаріуса.

У мене було дуже багато роботи. Проекти один за одним спрацьовував на ура. Сезон відпочинків йшов в розпалі.

Ольга разом з новим шеф-кухарем повинні були прилетіти літаком. Зустріч для знайомства була вже призначена в місті, а потім  була запланована екскурсія Панською садибою.

Я дуже переживала. Адже цей шеф-кухар був французом. Мав якусь там високу категорію. В  нього дуже багато різноманітних нагород. А тут якась селючка має з ним знайомитися.

Я розуміла, що основні переговори буде вести і надалі з ним співпрацювати Ольга. Та це знайомство додавало мені лише купу нервів. Мої дівчатка заспокоювали, говорили, що вірять в мене, що я в них найкраща. Підтримували мене як могли. Та знову ж сумніви та нерви мене змушували не знати спокою остання два дні. 

Ольга була повнстю в ствоїй стихії. Постійно передзвонювала, присилала повідомлення, щоб щось уточнити. Але окрім контролю бізнес-проекту, я відчувала її підтримку. Ольга питала, як я спала, чи я їла бодай щось за день. Підлеглим наказувала, щоб нагадували мені про відпочинок та прийоми їжі. 

Коли я приїжала додому пізно ввечері, мої донечки не докоряли мені, що забула про них. Вони зустрічали мене з приготованою вечерею. Поки я їла під їхнім пильним наглядом, вони готували на нас трьої запашний трав'яний чай. Потім ми сиділи і говорили за чашкою чаю. І саме це мене заспокоювало найбільше. Мої дівчатка стали моїм островом спокою та психологічної безпеки. Вони розповідали про школу, друзів, симпатії, підліткові негаразди. Ми разом будували мрії, плани. Для нас цей час став значно особливішим, ніж раніше. Максима не стало, і дітям було теж дуже важко. А я закрилася в своєму коконі, і не помічала всього навкруги. Так діти стали дорослими водночас. А мені дуже хотілося продовжити їхнє дитинство.

Я вирішила, що візьму їх до міста. Зустріч з Ольгою та французом була призначена на чотирнадцяту годину. А це значить, що можна з донечками погуляти містом до цього часу. 

Радості не було меж! 

Встали всі без будильника. Міста дісталися в передчутті відпочинку, нехай і невеликого. Розрядка потрібна була нам всім. А мені особливо. 

Цетральний парк після реставрації був святковим та прикрашеним для відкриття. Ми не стали чекати офіційного відкриття. А відразу пішли бродити різними локаціями. Тир, електромашинки, хотдоги, різні браслетики з іменами і не тільки, дівчата розмалювали обличчя спеціальним фарбами. Мені заради жарту діввчата купили і причепили кольорові пасма штучного волосся. я з моїм довгим каре стала кольоровою. Було смішно і навіть весело. Діти відволіклися і навість став знову лунати звичайний щасливий сміх. Потім ми вирішили взяти райдужну солодку вату. Довелося постояти в черзі. Але коли нам трьом дали по величезній кулі з райдужними плямами, я захотіла як колись давно в дитячі роки відкусити шматочок від цієї солодкої хмаринки. І як завжди, смак просто вибухнув в роті, Спогади щастя заполонили думки. Дівчата засміялися від моєї реакції. Стало так тихо на душі.

- Так от ти де, Марусю. А я вже з ніг збилася, шукаючи тебе. На дзвінки не відповідаєш. Добре, що Славко, коли вас віз до міста, написав. Так би й не знайшла вас!

За спиною стояли Ольга і незнайомий мені чоловік. А очі мої стали мов міцясь в повню. Я ж не могла так осоромитися? Правда ж?

"Чорт! Це ж мабуть той француз..." - дійшло мені.