28.

Перше, що я зробила - зателефонувала Ользі. Я не могла їй відразу сказати про смерть Максима. Та розуміла, що якщо не зараз то коли.

Вислухала вона все, не перебиваючи мене, за шо я була їй вдячна. Бо було дуже важко говорити. Я не знала чому, але відчувала якусь провину перед нею, немов це я винна у всіх цих подіях.

- Чому не відразу до мене подзвонила? - відразу серйозно запитала вона, почувши все. - Треба було відразу набрати мене. Чуєш? По тобі катаються як хочуть всякі там, а ти й дозволяєш. Тим паче якось все виглядає... ну не подобається все це мені. 

Я оторопіла від її слів. Думала, що вона скаже, щоб я сама вирішувала проблеми, що їй не до мене.

- Я по своїм каналам все проб'ю, перевірю. Може щось стане зрозумілішим. А зараз йди до нотаріуса і також подавай на спадщину. Ти ж ще цього не зробила? Так? - уточнила Ольга.

Я стала виправдовуватися.

- Та я якось ще і думки не мала йти. Вчора тільки поховали Максима. І так до сих пір душа не на місці. Хоч і були ми з ним в натягнутих відносинах в останні роки, та якось все рівно мені...

Я не знала як описати весь той сумбур, хаос думок, почуттів, спогадів всередині. Було лячно від думки, що я тепер вдова. Я відмовлялася приймати ці думки. 

- Марусю, ти ще мене слухаєш? - вернула мене з думок Оля.  - Якщо чуєш, то зроби, як я тобі сказала. Якби важко не було на душі, йди і подавай заяву. Ви з малими маєте право на спадщину в першу чергу. Хай не надіється його матір ні на що. До речі, хотіла давно спитати, та якось було не до того. А твої батьки де? 

Я розгубилася. От як їй пояснити, що вони продали все майно і переїхали за тисячі кілометрів, бо в них була мрія. Мрія про будиночок в лісі в горах. От вони і вирішили її реалізувати, зважаючи на свій вік, бо коли як не зараз.  Але це трапилося, коли Максим став заробляти за кордоном і став присилати нам кошти. Далі коли все завертілося, я не телефонувала і не повідомляла їм. Бо зв'язок в горах у них був паскудний. А тепер я не знала, як їм повідомити, що їхня єдина донька стала вдовою. Молодою вдовою з дітьми. 

При цих думках знову полилися сльози, знову стало соромно за них. Я не знаю, чому соромлюся. Та сліз я завжди соромилася. 

- Оль, мої батьки дуже далеко, і майже без зв'язку. Тому вони не в курсі всіх подій. Я потім їм все розповім. У них своє власне життя, плани. Я не хочу, щоб вони від всього відмовлялися, все покинули і приїхали сюди. А вони саме так і зроблять. Не хочу я такого. Мені буде легше, якщо хоч в цьому не буду винна.

- Винна? У чому? - перепитала Ольга. - Так. Давай ти там подавай заяву на спадщину. І приступай до реалізації задумки з наметовим містечком для туристів. А я тут розгребу трохи справи і приїду особисто.  Думаю, що буде тобі шо розповісти.

Так ми домовилися, на тому й закінчили. Я ж взяла велосипеда, та й поїхала додому. Переодяглася в чистий і зручний одяг. Умилася, щоб осввіжити обличчя після сліз, поправила зачіску, яка хоч і відросла, та форму гарно тримала. Так я швиденько зібралася, взяла докумнети і пішла до нотаріуса.