26.

Я ввечері їхала додому. Мене підвозили робочі на машині. Та на серці було тривожно ще з обіду. 

Було примарне відчуття лиха.

І не дарма.

Біля воріт чекала подруга Іра. В руках мобільний. Стривожене обличчя. Ходить попід ворітьми туди-сюди.

-Ну нарешті явилася! Що з телефоном? Чому поза зоною? Я їй звоню-звоню ! - накинулася відразу на мене подруга.

-Що сталося? - відразу запитала я. - Щось з дівчатьми?

- Та ні, слава богу! - заспокоїла Іра. - Тут інше. Може зайдемо і ти присядеш?

У мене все задрижало всередині. Тривога на душі просто зашкалила.

- Говори так. 

Ірина взяла мене за руку і мовила:

 - Тут ... Хтось має тобі сказати... Мабуть буду я. 

- Давай до суті, - не витримала я.

- Марусю, Максим... Він... - стала тягти подруга.

У мене все похололо.

- Загуляв? Ні? Так що з ним?

- Його знайшли мертвим, - тихо сказала Іра. - В згорівшому авто знайшли обгоріле тіло. Залишки документів, та його особисті речі. 

- Може то не він? Може то хтось подібний, схожий? - не могла я повірити в почуте. 

Ні! Ні!! Такого не могло статися! Я не могла повірити в почуте! Це неправда! 

Мене почало трусити. Подруга обійняла мене. І продовжила:

- Його матір їздила туди на впізнання тіла. На жаль, це так. Максима більше немає.

Мене накривало відчуття задухи. Сліз я не відчувала. Вони текли потоками по щокам, а я їх не відчувала.

- Ні, Ірочко, ти наплутала щось. Цього не може бути! Це його матір напутала. Він не може бути...

Я не могла вимовити цього слова. Бо для мене він живий!

Як зайшла до хати я не пам'ятаю. Добре що поряд була подруга Іра... Вона дала заспокійливе. Та трясти мене не переставало. 

Скільки минуло часу я не знаю. Давно було вже темно надворі, коли я згадала, що дівчат моїх до сих пір немає вдома.

- Боже! Дівчата! Дівчаточки мої любі! Що ж я їм скажу?.. Як?.. - мене знову накривало.

Іра знов мене обняла.

 - Дівчата у мене гуляють. Там хай будуть поки. Я вже їм позвонила,сказала що заночують у мене. Нічого. Ти головне виріши як будеш далі. Завтра скажеш доням.

А я знову заголосила. Біль розривав серце і душу. Як так сталося? Чому? Боже, ще й дівчата мої без тата будуть рости! Що ж я буду робити без нього? Бо хоч скільки було різного між нами, та любов з серця не витравилася, не зникла.