25.

І дні не пішли, а полетіли. Ольга не стала баритися з реалізацією своїх слів.

З моєї подачі знайшли поряд села старі сади. Привели їх за два місяці до ладу. Потім відразу ж почали втілювати мої малюнки в життя. Були і невдачі, по типу не приживалися деякі саджанці, перемерзли дерева. 

Але за півтора року ми в партнерстві з Ольгою відкрили нашу Панську садибу. Був і ресторан в сільському стилі, і альтанки в різних стилях. І найкраще було біля ставу. Так-так! Сади межували з старим закинутим ставом. Знайшли кінці з кінцями. Почистили. Укріпили береги. Зробили і пляж, і зону для рибалки. І навіть пару альтанок майже на воді для відпочинку та фотосесій. І вийшло дуже креативно. Я б ніколи не подумала, що мої мрії можуть бути настільки неординарними. А все Ольга... Вона підтримувала всі мої задумки, зміни, додатки...

Дівчатка мої теж допомагали по мірі своїх можливостей. Я не наполягала, але була рада такому їхньому відношенню. Хоча часу Панська садиба займала дуже багато. Не вистачало ночі виспатися, так сильно втомлювалася.

Роботу в магазині довелося майже відразу покинути. спочатку поговорила з Галею, що буду суміщати, що не буду відмовлятися від заробітку. Потім, коли в садах довелося наймати вже більше десяти робочих, яких ми знайшли серед місцевих жителів, довелося відмовитися  від роботи в магазині. Галя поставилася з розумінням. Тим паче, коли я запропонувала її синові підлітку підробіток на канікули, то вона була зовсім не засмучена моїм звільненням.

Так наступила весна. І ми всі разом відкрили Панську садибу, коли зацвіли перші квіти. Ольга стала все рідше і рідше приїжджати особисто. Більше все вирішували телефоном.

Діло пішло.

Тільки одній пані все було нетак...

Моя свекруха не могла заспокоїтися. Не давало їй спокою ні мої роботи та надбання, ні мнаше з дітьми життя. Хоча її ніхто з нас її не займав. Зовсім. Діти тільки віталися при зустрічі. Більше нічого. Я ж зі свого боку розмов про примирення з бабусею їх не займала.

Знову почалися її чорні плітки що я гуляю зі всіма робочими. 

Але найгірше були не плітки.

А відсутність хоч якоїсь інформації про мого чоловіка...

Я боялася, що з ним щось сталося. Але то було спочатку. Далі прийшли думки. Зовсім невтішні думки та домисли. Ще й знайомі підливали масла в вогонь своїми розповідями що от у когось там їхнього знайомого так рідні їхали за кордон, будували чудове життя собі там і більше не поверталися. Я багато думала, міркувала, звонила та писала і знайомим і друзям цих знайомих, чи бува вони його не бачили чи не спілкувалися з ним. Але безрезультатно.

Чи то він нас ігнорував, чи то ми йому зовсім стали непотрібними. 

Дівчата були ображеними через бабусю і перестали зовсім питати про тата. 

Та потім сталося те, чого я не могла передбачити.