23.

Ось так і минала у мене зима. Як не одне потрясіння, так інше. Думала, що людина не може ще нижче впасти в моїх очах, а вона доводила, що може. І якщо бути відвертою хоча б собою, то мене це засмучувало. Одне питання кожного разу виникало  в голові. "За що?"

 Були деякі бабці в селі, що відкрито мене осуджували за холодні відносини зі свекрухою. Та ті, хто мене хоч трохи знав, прекрасно розуміли все і навіть захищали від тих злословів.

Я дійсно знайшла роботу завдяки подрузі. Прибиральницею в магазині. Так- так. Там продавчинею працювала Галя. Та сама, що я її восени приревнувала до чоловіка. До речі про Максима. Він так і не відповідав на дзвінки та повідомлення. Він немов повністю відгородився від нас. Здавалося, що він відмовився від нас. Та в душі я відчувала, що не міг він цього зробити. Не міг. І все. Крапка. Щоб мені там не говорили про нього.

Тітка Марта майже відійшла від того приступу. Стала поволі ходити з палицею. Вона мене постійно підтримувала. Розумію, що лише моральною була ця пітримка. Але мені було легше після простих її слів.

Дівчатка навіть не хворіли як раніше в холодну пору. І це мене радувало. Хоч тут не потрібні були кошти. Але за комуналку я не встигала сплачувати. Навіть при постійній економії. Я ж працювала на мінімалці. Та того не вистачало. Радувало те, що хоч мій перший аванс та заробітню платню на цій роботі видавали вчасно. 

Було важко в фінансовому плані. Та допомоги не було в кого просити. А Максим не пересилав більше коштів для нас. Лише для матері, про що вона де тільки могла хвалилася. Також намагалася присікатися та принизити кожного разу, коли зустрічала мене в магазині на роботі. А я мовчала. Не можна було по контракту кричати на потенційних  покупців. Так мені пояснила Галя. Бо вигнати можуть за таке.

То ж моя свекруха постійно  влаштовувала спектакль в магазині. А я вдома плакала тихенько в подушку, поки знесилено не засинала.

В перший день весни не стало тітки Марти. Вона померла тихо уві сні. 

Я повідомила про це її синові. Він відповів, що приїде наступного дня. А я викликала швидку та поліцію для констатації смерті. Тіло померлої забрали в морг на розтин. Така була процедура по закону. А я з сусідками та знайомими почали готуватися до похорону. 

Стали прибирати в її хатинці, закрили тканинами всі дзеркала. Приготували вечерю, щоб накормити всіх, хто допомагав. Запалили свічку біля портрету тітки Марти.

Тільки сіли вечеряти, тут прийшла моя свекруха.

- Ти диви на неї, - з порогу заявила вона обуреним тоном.- Начепила на себе чорну хустку. Ти що їй родичка, донька чи невістка?

Біля мене сиділа Ірина, подруга та її матір, яка не змогла змовчати, на відміну від нас молодих.

- Закрий пельку. Прийшла допомогти чи свій бруд розкидати? Якщо перше, то заходь та сідай за стіл. Якщо друге, то йди туди звідки прийшла. Не годиться про померлу погано говорити. Дістала своєю чорноротістю.

В підтримку її відповіді інші бабусі та жіночки загомоніли за столом.

 - Я вам всім ще припомню це! Пожалієте ще, що цю малу хвойду захищаєте,- крикнула від безсилля моя озвіріла свекруха і вискочила з хатини.

Наступного дня приїхав чи прилетів літаком (ніхто не уточнював у нього) син тітки Марти, Володимир.

Відразу прийшов до  нас. В магазині я відпросилася. Ну як відпросилася... Домовилася, що вранці рано помию  все, а потім пізно ввечері  прибіжу все мити, коли зможу. Управляюча магазином була непоганою людиною. Вона сказала, що ніхто не обирає день, коли помирати. Тому і погодилася на мою пропозицію. Аби було чисто.

Володі я все розповіла, що знала. Ми з ним ходили до лікарні, до моргу. Потім по всім інстанціям оформлювали всі необхідні папери. Змужнів колишній високий худорлявий парубок. Став спортом займатися, судячи по широким плечам, підтянутій фігурі. Модна стрижка, по-модньому вистрежена борідка. Видно було , що в нього досить дорогий стильний одяг, добротнє темносіре пальто.

Поряд з ним я виглядала заморишем, така бідна родичка немов. Навіть підстригтися не було ні часу ні грошей. Моя зимова куртка давно втратила свій колір насиченого синього відтінку, немов волошки в полі. Мой джинси, які я купувала майже чотири роки тому, вицвіли від постійного прання, а низи штанин потріпалися. 

Але не зважаючи на мій вигляд, Володя добре до мене відносився. Немов не помічав стан моїх речей, мою бідність.

- Марусенько, я не знаю як тобі і віддячити. Ти стільки зробила для моєї матері. Ти навіть не розумієш всього. Вона мені колись говорила, що помре як той садок біля хати, що не буде кому тут і поховати її. А я не міг приїжати частіше. Розумієш? Ні. Не розумієш ти, про що я. 

Ми йшли пішки додому. Вже було домовлено, що через три години заберемо тіло померлої з моргу, щою переночувати покійній останню ніч вдома перед похованням.

- Ти про що? - я дійсно не розуміла, про що він говорить.

Володя видихнув, немов прийняв рішення.

- Думаю, що ти маєш право знати. Я... Мама знала, що я працюю на розвідку. Я лише програміст, але працюю таємно. І досить успішно. Тому в плані коштів проблем не маю. Лише з мамою не міг часто бачитися. А тут якраз запропонували трохи змінити напрям роботи. Можу жити, де хочу. Буду працювати дистанційно так сказати. Тільки оформив папери на роботі, а тут твій дзвінок. 

Я зрозуміла. Тепер я розуміла, чому він не приїджав до матері, але постійно телефонував.

- Вибач, - вирвалося в мене тихо.

Я дійсно відчувала себе якоюсь мірою винною.

Він різко зупинився.

- А це хто така? Красунечка, - навіть посміхнувся трішки. 

Я гнянула на кого він дивиться.

Ми майже дішли до мого дому.

Там, біля воріт стояла біла мітсубісі. А нанеї спилалася невдоволена Оля в білій шубці.

 - Чого так довго? - це вона вже до мене.

А потім зацікавлено глянула на Володю.

- Я - Ольга, а ви? - протягнула свою руку для привітання моя незвана гостя.