22.

Виявилося, що я не захворіла смертельною хворобою. Все було простіше. Знесилення на фоні постійної перевтоми та хронічного недоїдання. Я навіть не помічала на скільки схудла. А може просто не хотіла помічати. Подруга Іра постійно заглядала до мене додому. Навіть до баби Марти заглядала. Знала, що я буду перейматися станом здоров'я сусідки.

Дівчатка мої враз подорослішали. Допомагали подрузі вправлятися з домашнім господарством. Навіть іноді самі готували обід чи вечерю. На ранок подруга старалася прибігти та або занести щось готове, або приготувати по-швидкому сніданок для нас. Я ж посиленно їла, пила вітаміни, які купила також Іра. І вже через пару-трійку днів намагалася виходити на двір, щоб подихати свіжим повітрям. Щоправда, не без допомоги подруги. Добре, що вона була кремезною високою жінкою. 

Я багато лежала і розмірковувала, що з Ірою  товаришувала ще зі шкільних років. Та якось так склалося життя, що ми хоч і жили в одному селі, та кожного дня не бачилися, не спілкувалися. Час від часу зустрічалися на дівич-вечір. Чаю заварювали, багато розмовляли. Але колись давно, відразу після школи Іра завагітніла. І для неї все змінилося. Зруйнувалися всі плани на майбутнє.Тоді від неї багато людей відвернулося. Навіть її батьки. А я не змогла. І не хотіла. Я підтримала її. Чим могла, допомагала. Коли ж у мене народилися дівчатка, Іра не відмовляла ніколи ,коли я прохала її посидіти з ними. Тепер же у подруги було тихе сімейне вогнище. Її сина чоловік усиновив і ніколи не дорікав тим, що сина вона нагуляла, як люблять говорити у нас на селі. Її батьки прийняли онука лише тоді, коли вона стала заміжньою жінкою. 

Ось і зараз подруга допомагала. Не тому що я попросила її чи нав'язалася їй. Ні. Просто допомагала і нічого у відповідь не просила. Колись давно Іра сама мені розповіла, що за мою допомогу в часи, коли всі від неї відмовилися і шарахались її товариства, вона відчуває, що повинна віддячити добром на добро. Та я не могла просто лежати. Я відчувала себе ніяково. Кошти на вітаміни і продукти Іра витрачала власні, тим самим відриваючи їх від своєї родини.

- Тук-тук, подруго. Привіт. Ти тут як сьогодні? - зашла до моєї кімнати Іра. 

Вже роздягнута, в старому в'язаному светрі та теплих штанях. Явно зібралася знов поратися у мене по господарству.

Мої дівчата як раз пішло провідати  бабу Марту. Тому ми з подругою були самі в будинку.

- Привіт, Ір. Я вже набагато краще себе почуваю. Навіть сама вперше ходила на двір пройтися, - розповіла про свій мініподвиг.

Подруга скептично на мене глянула і сіла в крісло поряд.

- І далеко зайшла, супергеройко? Я ж просила, щоб почекала доки прийду. А якби в голові запаморочилося знову? Хто б тебе піймав, підтримав? Ох, Марусю, ну ти й даєш! Ти краще приходь до тями швидше. Я тут тобі роботу майже вибила. Щоправда, платитимуть мінімалку. Але працевлаштують офіційно.

Я аж пожвавішала. Настрій підіймався від її слів.

- Роботу? Яку? Хоча неважливо. Головне, що платитимуть. Бо гроші ой як потрібні, - не втрималась я.

Іра посміхнулася.

- Добре, що ти нарешті стаєш колишньою. Розкисати  - то явно не для тебе. Люблю, коли ти вже плани будуєш, коли очі палають від бажання. Доречі, я тобі дечого не говорила. Але думаю, що ти маєш знати. 

І тут подруга стала заламувати руки ніяково, ховати очі від мого погляду. 

- Ти про що?  - не зрозуміла я. 

- А дівчатка тобі нічого не говорили? Хоча я просила тобі не розповідати, не засмучувати тебе.

- Іро! - прикрикнула я на неї. - Говори! Ти про що?

Від її слів я занервувала. Я розуміла, що подруга б так себе не вела, якби то були дрібниці.

І Іра розповіла, що поки я тут лежала майже без свідомості від слабкості, дівчаткам зателефонувала бабуся і наговорила, як сумує за ними, що накупила їм подарунків, а вони не приходять. Дівчатка відпросилися у Іри і її чоловік відвіз на їхньому авто до моєї свекрухи.

Та через пару годин дівчатка прийшли самі додому. Чомусь не дуже веселі і відверто засмучені чимось. Щось їх не покоїло.

Після умовлянь Ірини розповісти в чому справа і відмов говорити, подруга пригрозила їм, що більше не пустить їх дівчат до бабусі. Та дівчата лише сказали, що більше туди й самі не підуть. Бо бабуся лише розпитувала, що робить їхня мама, хвалилася, що тато переслав  для бабусі новий дорогезний телефон мобільний та купу смаколиків. Дівчаткам же вона зробила по одному бутерброду з ковбасою, що передав по її словам тато, та видала по чотири цукерки  зі словами "від тата".

Після її слів я плакала. Безутішно. Що ж це таке? Чому Максим передав все матері, а нам нічого? Дівчатка так чекали цукерок від тата. Я прийняла рішення. І доки не передумала, дістала останні гроші і віддала їх подрузі.

- Ір, будь ласка, зроби для мене послугу. Піди в магазин. Купи на ці гроші скільки зможеш найдорожчих цукерок. І вклади в них роздруковану на принтері записку "Для моїх дівчаток. Від тата.". Потім візьми коробку якусь, схожу на ті що з пошти. І віддай моїм дівчаткам зі словами, що це тато поштою їм прислав. Не задавай питань. Зрозумій. Наші дорослі сварки не мають знищувати дитинство моїх дітей. 

Іра подивилася на мене, як на навіжену. Довго дивилася. Потім згодилася, взяла гроші. 

- Знаєш, Марусю, він тебе не вартий. А та мегера... Боже, надіюся, що їй це повернеться сторицею. Бо кожен повинен отримати те, на що заслужив. Особливо за образу власних кровинок.