21.

Лише через тиждень майже безсонних та знервованих ночей я дізналася, що Максим озвався, що він розбив телефон на будівництві, де працював, що з номерів зміг згадати лише материн. І то лише через те, що його матір не змінювала свій номер вже дуже багато років. 

Я була безмежно вдячна моїй сусідці.

Не свекрусі. 

Бо це сусідка принесла мені радісну звістку.

Не свекруха.

Та людина, якщо можна так її називати після такого, мовчала. Навіть своїм онучкам не зателефонувала, щоб розповісти новину про їх батька.

Новий рік не забарився.

Святкувати зовсім не хотілося. Та я мала створити свято для дітей. Вони заслуговували на нього. Подаруночки, хай і невеликі та недорогі, дівчатка знайшли під святково вбраною ялинкою. Дуже хотілося живої ялиночки. Хоч невеличкої. Та ціни на них кусалися. А гроші майже закінчилися. Пошуки роботи продовжувалися. Безуспішно.

Що правда, телефон мій відремонтували. І за ремонт мені хватило коштів заплатити. Хоч щось порадувало.

А на другий день після нового року прийшло смс.

"Кохана, не переживай. Я поки що без телефону. Пишу з чужого. В мене все добре. Змінив роботу. Тут краще платять. Вам передав своїм новим товаришем зарплатню. Його звати Іван Рудько. За пару  днів має заїхати в наше село. Цілую вас з дівчатками. Дуже скучив.Максим".

Ох, як же я плакала! Плакала та посміхалася. Плакала від радості.

На душі відлягло з полегшенням. Він живий! У нього все добре.

І свекруха, те кляте стерво, набрехала!

 Ми йому потрібні. Він нас не зрадив.

В ту ніч я вже спала. Правда, без снів. Втомлена домашньою роботою. 

Але залишалося питання грошей. Друг Максима мав приїхати через кілька днів, а гроші потрібні були раніше. Ніхто не буде церемонитися зі мною. Відріжуть нам світло та газ. Попередження вже було. 

Передивившись наші запаси, мною було прийняте рішення, що завтра поїду в місто з домашніми овочами та консервацією. Хоч якісь та кошти. 

Та вранці я ледь встала. 

В голові паморочилося. Хотіла встати, та голову ледь відірвала від подушки і все потемніло в очах.

Дівчатка повставали і почали питати, що зі мною. Я намагалася пояснити, та язик заплітався.

Боже, що зі мною? 

Невже захворіла? Чим? Не розумію! Що ж тепер робити? 

Я не знаю, скільки так лежала. Мабуть довго. Але очі я вже не намагалася відкривати. В такому положенні хоч думати могла.

Через деякий час почула поряд якісь голоси.

Впізнала голос сусідки баби Марти та моєї подружки Ірки.

Потім хтось ще зайшов. Голос був водночас і знайомим і незнайомим. До мене заговорили. Спробувала коротко по одному слову вимовити, що важко навіть очі відкривати, голова паморочиться. 

І знов якісь розмови поряд зі мною. Потім тиша.

За запахом пиріжків та солодких парфумів зрозуміла, що біля мене залишилася сусідка та подруга Ірина.

Знаю, що вони приглянуть за моїми дівчатками, що накормлять їх. Іра часто раніше приглядала за ними, поки вони були меньшими. Мені не було на кого їх залишати. А подруга завжди виручала.

Так я сама себе заспокоїла. І знов мене накрив морок.

Мабуть я відключилася чи заснула... Не  знаю....